Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
Молитва, може, прожене
Диявола… О! мій Петрусю!
Молитва не спасе мене,
Я у Дніпрові утоплюся!»
Моліте господа, дівчата,
Моліте господа, щоб мати
І вас отак не завдала
За генерала, за палати
І вас отак не продала.
Любітесь, діточки, весною.
На світі є кого любить
І без користі. Молодою,
Пренепорочною, святою
В малій хатині буде жить
Любов та чистая. І буде
Святий покой ваш стерегти
І в домовині. Що ж то буде
З превосходительною? Що ти
Тепер робитимеш з собою,
З своєю
Хто стерегтиме твій покой,
Украдений твоїм Петрусем?
Хіба архістратиг? [105] Та й той
Не встереже тепер. Боюся,
І вимовить боюсь тепер
Твоє грядущеє…
У Київ їздила, молилась,
Аж у Почаєві була.
Чудовная не помогла,
Не помогла святая сила.
А ти аж плакала, молилась —
105
Архістратиг (грецьк.) — головний начальник війська; за біблійною легендою, один з семи начальників над ангелами.
Та й занехаяла. Везла
Назад гадюку в серці люту
Та трошки в пляшечці отрути.
Не їла три дні й не пила,
Вернувшись з прощі. І три ночі
Не спала; впали карі очі,
Засохли губи; і вночі
Щось ходя шепче, сміючись.
Аж тиждень так собі нудила,
А потім трути розвела
І генерала напоїла
Та й спать, упоравшись, лягла.
«Тепер старого поховаю,
А молодого привітаю
Та й буду жить собі та жить,
Петруся-серденько любить»,—
Подумала чи то сказала.
Хотіла спать, але не спала.
І ждала світу, і дожить
До світу божого боялась.
І задзвонили вранці-рано
По генераловій душі;
Заговорили щось погане,
До генерала ідучи
Прощатись, люде. Аж гуде,
З усіх усюд народу йде,
Та щось шепочуть про отруту
І судових неначе ждуть,
І разом стихли на минуту.
Приїхали; ножі беруть,
І генерала розчиняють,
І яд находять в животі.
Громада глухо присягає.
Заприсягла. Питає суд:
«Тепер скажіте, християни,
Хто отруїв його?» Гудуть,
Мов стиха дзвони: «Пані! Пані!»
Громада зично загула.
Тойді на ганок вихожає
І до громади промовляє
Петрусь. І каже: «Я зробив,
Я генерала отруїв,
А ви не знаєте нічого!»
Взяли Петруся молодого
Та в город в путах одвезли.
Його недовго мордували
В тюрмі, в суді, а в добрий час
В кайдани добре закували,
Переголили про запас;
Перехрестивсь, отак убраний,
І поволік Петрусь кайдани
Аж у Сибір…
[Перша половина 1850,
Оренбург]
«Мені здається, я не знаю…»
Мені здається, я не знаю,
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню абощо та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
І справді так. Мені байдуже
За простих сірих сіромах,
Вони і господом забуті!
Так
А де оті?? Невже в сажах
Годує хам собі на сало?
А може, й так? Добра чимало
Вони творили на землі,
Ріками сльози розлили,
А кров морями. Люде знають.
Кого годують, доглядають.
І що ж ви скажете: за славу
Лили вони моря кроваві.
106
Гріти-дути — В цьому контексті означає переживати, турбуватися.
Або за себе? Ні, за нас!
За нас, сердешних, мир палили!
Поки їх в саж не засадили.
Якби не те, то певне б пас
Свинар в толоці. Кляті! кляті!
Де ж слава ваша?? На словах!
Де ваше золото, палати?
Де власть великая? В склепах,
В склепах, поваплених катами
Такими ж самими, як ви,
Жили ви лютими звірми,
А в свині перейшли!..
Де ж ти?
Великомучениче святий? [107]
Пророче божий? Ти меж нами,
107
Великомучениче святи й. — Тут мається на увазі великий російський поет М. Ю. Лєрмонтов (1814–1841), творчість якого Шевченко дуже шанував.
Ти, присносущий [108] , всюди з нами
Витаєш ангелом святим.
Ти, любий друже, заговориш
Тихенько-тихо… про любов
Про безталанную, про горе;
Або про бога та про море,
Або про марне литу кров
З людей великими катами.
Заплачеш тяжко перед нами,
І ми заплачемо… Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм
І чуєм бога в небесах.
Спасибі, друже мій убогий [109]
108
Присносущий(церк. — слов.) — що існує вічно.
109
Спасибі, друже мій убогий! — Шевченко дякує Михайлові Матвійовичу Лазаревському (1818–1867) за надіслання поезій Лєрмонтова. М. Лазаревський служив в Оренбурзькій прикордонній комісії, а згодом — чиновником у Петербурзі. Допомагав поетові матеріально, листувався з ним. 12 липня 1858 р. Шевченко подарував Лазаревському свій «Щоденник» і написав його портрет.
Ти, знаю, лепту розділив
Свою єдину… Перед богом
Багато, брате, заробив!
Ти переслав мені в неволю
Поета нашого, — на волю
Мені ти двері одчинив!
Спасибі, друже! Прочитаю
Собі хоть мало… оживу…
Надію в серці привітаю,
Тихенько-тихо заспіваю
І бога богом назову.
[Перша половина 1850,
Оренбург]
«Якби ви знали, паничі…»
Якби ви знали, паничі,