Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
Максим отой, сину.
А я! а я!.. не вимовлю.
Моя ти дитино!
Я вбив його. Постривай лиш.
Трохи одпочину.
Та тойді вже.
Так ти кажеш,
Що бачив криницю
Москалеву, що ще й досі
Беруть з неї воду,
І хрест, кажеш, коло шляху
І досі господній
Стоїть собі на роздоллі.
А не розказали
Тобі люде там нічого?..
Вже повимирали
Тії люде, мої свідки,
Праведнії люде!
А я й досі караюся
І каратись буду
Й на тім
Ось послухай,
Доводить до чого
Сатана той душу нашу:
Як не схаменеться
Та до бога не вернеться,
То так і воп’ється
Пазурами в саме серце.
Ось слухай же, сину,
Про Максима праведного…
Було не спочине
Ніколи він. А в неділю
Або в яке свято
Бере святий псалтир в руки
Та й іде читати
У садочок. У садочку
Та у холодочку
Катерину поховали.
Отож у садочку
За упокой душі її
Псалтир прочитає,
Потім собі тихесенько,
Тихо заспіває
Со святими; та й заплаче.
А потім пом’яне
О здравії тещу з сином
І веселий стане.
«Все од бога, — скаже собі,—
Треба вік дожити».
Отакий-то муж праведний
Був він на сім світі.
А у будень, то він тобі
Не посидить в хаті,
Все нишпорить по надвір’ю.
«Треба работати,—
Було скаже по-московськи,—
А то, лежа в хаті,
Ще опухнеш». Та взяв якось
Заступ і лопату
Та й пішов собі у поле
Криницю копати.
«Нехай, — каже. — Колись люде
Будуть воду пити
Та за мою грішну душу
Господа молити».
Вийшов в поле геть од шляху,
У балку спустився
Та й викопав при долині
Глибоку криницю.
(Не сам-один; толокою
Йому помагати
Й добрі люде приходили
Криницю копати).
І виложив цямриною,
І над шляхом в полі
Височенний хрест поставив…
Зо всього роздолля
Широкого було видно.
Се, бачиш, для того,
Щоб знать було, що криниця
Єсть коло дороги,
Щоб заходили з криниці
Люде воду пити
Та за того, що викопав,
Богу помолитись.
А тепер уже, он бачиш,
Доходить до чого.
Що я стратить наміряюсь
Максима святого.
Отаке-то! А за віщо?
За те, за що Каїн
Убив брата праведного
У світлому раю.
Чи то було у неділю,
Чи в якеє свято?
Слухай, сину, як навчає
Сатана проклятий.
«Ходім, — кажу, — Уласович,
На твою криницю
Подивитись». — «Добре, — каже,—
Ходімо напитись
Води з неї погожої».
Та й пішли обоє
І відерце, і віжечки
Понесли з собою.
От приходим до криниці,
Я перш подивився,
Чи глибока. «Власовичу,—
Кажу, — потрудися
Води достать, я не вмію».
Він і нахилився,
Опускаючи відерце;
А я… я за ноги
Вхопив його та й укинув
Максима святого
У криницю… Такеє-то
Сотворив
Такого ще не творилось
В нас на Україні.
Та й ніколи не створиться
На всім світі, брате!
Всюди люде, а я один
Диявол проклятий!
Через тиждень вже витягли
Максима з криниці
Та у балці й поховали.
Чималу каплицю
Поставили громадою,
А його криницю
Москалевою назвали.
От тобі й билиця
Про ту криницю москалеву.
Нелюдська билиця.
А я пішов у гайдамаки,
Та на Сибірі опинивсь
(Бо тут Сибір була колись) [120] .
І пропадаю, мов собака,
Мов той Іуда! Помолись
За мене богу, мій ти сину,
На тій преславній Україні,
На тій веселій стороні,—
Чи не полегшає мені?
1857, мая 16,
Новопетровское
укрепление
120
Бо тут Сибір була колись. — Сибір у розумінні місця заслання Ще в першій половині XIX ст. до Ілецька на соляні копальні засилали каторжників.
НЕОФІТИ [121]
Сия глаголет господь: сохраните
суд и сотворите правду, прибли-
жибося спасение мое прийти,
и милость моя открыется.
М. С. Щепкину.
На память 24 декабря 1857
Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи тебе, я тихо плачу
121
Неофіти (грецьк.) — новонавернені до якоїсь віри, вчення. Тут — перші християни.
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.
Привітай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мій друже єдиний!
Привітаєш, — убогая,
Сірая, з тобою
Перепливе вона Лету [122] ;
І огнем-сльозою
Упаде колись на землю
І притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам.
________________
Давно вже я сижу в неволі,
Неначе злодій взаперті,
122
Лета — за грецькою міфологією, річка забуття в підземному царстві, душі померлих нібито пили з неї воду і забували про всі свої земні страждання.