Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— А навіщо я, по-твоєму, п'ю? — відказав йому Роджер.
— Містере Девіс, але ж коли ви писали «Шторм», то не пили стільки.
— Ой замовк би ти вже, — сказав Роджер. Том-молодший поводився, як мужній і терплячий хлопчина, справжній страдник.
— Я мовчатиму, містере Девіс. А кажу це тільки тому, що ви самі просили мене. Може, підемо вже додому?
— Ти славне хлоп'я, Томе, — відповів Роджер. — Але ми залишимось тут.
— Надовго,
— До самого кінця, хай йому чорт.
— Краще не треба, містере Девіс, — провадив Том-молодший. — Справді, не треба. Ви ж знаєте, що коли багато вип'єте, то нічого не бачите і писати не можете.
— Я диктуватиму, — сказав Роджер. — Як Мілтон.
— Я знаю, диктуєте ви чудово, — не вгавав Том. — Але сьогодні вранці, коли міс Фелпс намагалася передруковувати з диктофона, там були здебільшого співи.
— Я пишу оперу, — сказав Роджер.
— Авжеж, ви напишете прекрасну оперу, містере Девіс. Та чи не закінчити нам спершу роман? Ви ж узяли під нього великий аванс.
— Закінчиш його сам, — сказав Роджер. — Ти ж маєш знати, який там сюжет.
— Сюжет я знаю, містере Девіс, сюжет цікавий, але ж там у вас та сама дівчина, що вже померла в іншій вашій книжці, і це може збити читачів з пантелику.
— Дюма й не те собі дозволяв.
— Дай ти йому спокій, — мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого. — Як він може щось написати, коли ти весь час чіпляєшся до нього?
— Містере Девіс, а чи не найняти вам добру, тямущу секретарку, щоб вона писала замість вас? Я чув, деякі романісти так роблять.
— Ні. Це занадто дорого вийде.
— А хочеш, я допомагатиму тобі, Роджере? — спитав Томас Хадсон.
— Хочу. Ти намалюєш мені роман.
— Це чудово, — зрадів Том-молодший. — Ти справді малюватимеш його, тату?
— Намалюю за один день, — відповів Томас Хадсон.
— Малюй догори ногами, як Мікеланджело, — сказав Роджер. — І візьми велике полотно, щоб король Георг міг читати без окулярів.
— Намалюєш, тату? — спитав Девід.
— Еге ж.
— От і добре, — мовив Девід. — Це перша розумна річ, яку я тут почув.
— А не важко буде, тату?
— Та ні. Скоріш надто легко. Що там за дівчина?
— Та сама, що в усіх книжках містера Девіса.
— Намалюю її за півдня, — сказав Томас Хадсон.
— І догори ногами, — докинув Роджер.
— Ану без цих штук, — спинив його Томас Хадсон.
— Містере Боббі, можна мені вихилити ще одну? — запитав Енді.
— А скільки ти вже вихилив, синку?
— Всього дві.
— Тоді пий, — відказав Боббі й дав йому пляшку. — Слухайте, Хадсон, коли ви вже заберете звідси цю картину?
— А що, ніхто не купує?
— Ні, — сказав Боббі. — Через неї тут повернутися ніде. До того ж вона мене дратує. Заберіть її к бісу.
— Пробачте, — звернувся до Роджера один з тих, що приїхали на яхті. — Ця картина продається?
— З вами хтось розмовляв? — зиркнув на нього Роджер.
— Ніхто, — сказав чоловік. — Ви Роджер Девіс, чи не так?
— Ну я, до біса.
— Якщо цю картину написав ваш приятель і вона продається, я б хотів поговорити з ним про ціну, — сказав чоловік з яхти, обертаючись до Томаса Хадсона. — Ви ж Томас Хадсон, правда?
— Так, моє прізвище Хадсон.
— Ця картина продається?
— Ні, — відповів Томас Хадсон. — Даруйте.
— Але ж бармен казав…
— Він хворий на голову, — сказав Томас Хадсон. — Страшенно добрий чолов'яга, але хворий на голову.
— Містере Боббі, можна мені ще скляночку джину? — дуже земно спитав Ендрю.
— Ну звісно, малий, — відказав Боббі й налив йому. — А знаєш, що слід би зробити? Намалювати на етикетці твоє гарне квітуче личко й наліпити на пляшки з джином замість отих безглуздих ягід. Хадсон, чом би вам не зробити етикетку для джину, щоб з неї усміхалося гарненьке личко нашого Енді?
— Ми зможемо пустити в продаж новий сорт, — сказав Роджер. — Є джин «Старий Том», а наш буде «Веселий Ендрю».
— Іду в пай, — сказав Боббі. — Джин можна робити тут-таки, на острові. Дітлашня розливатиме його по пляшках і наліплюватиме етикетки. Продаватимем оптом і вроздріб.
— Це буде повернення до добрих давніх звичаїв, — мовив Роджер. — Як у Вільяма Морріса.
— А з чого ми робитимемо джин, містере Боббі? — спитав Ендрю.
— З риб'ячих кісток, — відказав Боббі. — І з черепашок. Тепер люди з яхти не дивились ні на Роджера, ні на Томаса Хадсона, ні на хлопців. Вони не зводили очей з Боббі й були видимо занепокоєні.
— То як щодо тієї картини? — обізвався той самий чоловік.
— Про яку картину ви говорите, голубе? — спитав його Боббі, нашвидку вихиливши ще скляночку.
— Про велику картину з трьома смерчами й чоловіком у човні.
— Де? — спитав Боббі.
— Онде на стіні, — показав той.
— Перепрошую, сер, але я бачу, з вас уже досить. У мене поважний заклад. Тут не допиваються до смерчів і чоловіків у човнах.
— Я кажу про картину.