Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— А проте так вона не довго житиме.
— Ну, поки що її ніякий чорт не бере, — сказав Боббі. — Але я все-таки почеплю її ще вище. Бо вчора той мене справді налякав.
Він подав Томасові Хадсону ще пляшку пільзенського.
— Томе, я хочу вам сказати, як мені прикро за оту рибину. Я знаю Едді змалку й ніколи не чув від нього неправди. Звичайно, в поважних справах. Ну й, звісно, якщо попросиш його, щоб він сказав правду.
— Препогана вийшла історія.
— І добре зробите, — сказав Боббі. — Я тільки хотів, щоб ви знали, як прикро вона мене вразила. Ну, докінчуйте вже своє пиво та беріться до справжнього питва. Не годиться отак зранку журитись. Що може піднести вам настрій?
— Він у мене й так непоганий. Після обіду я збираюся працювати й не хочу, щоб мене хилило на сон.
— Ну що ж, бачу, мені вас не зрушити. Може, надійде хтось інший, кому це все-таки вдасться. Погляньте на оту бісову яхту. Мабуть, добряче її кидало на течії при такій малій осадці.
Томас Хадсон подивився у розчинені двері й побачив гарне біле судно, що заходило між причали. То був такий собі плавучий будиночок, що їх наймають у південних материкових портах для подорожей на Флорідські острови, і тихого, безвітряного Дня, як от учора, він міг би безпечно переплисти й Гольфстрім. Та сьогодні його, з такою малою осадкою та громіздкими надбудовами, напевне, добре кидало. Дивно навіть, подумав Томас Хадсон, як вони примудрилися за такої хвилі проплисти через обмілину до гавані.
Яхта пройшла далі між причалами й стала на якір. Томас Хадсон і Боббі спостерігали її з порога: вся біла, яхта виблискувала начищеною міддю, і люди на ній були всі в білому.
— Клієнти, — мовив містер Боббі. — Сподіваюся, пристойні люди. Давно ми вже не бачили тут таких яхт — відколи закінчився сезон тунця.
— Що це за яхта?
— Вона сюди ніколи не заходила. А гарна, що правда то правда. Тільки не для Гольфстріму.
— Певно, вони вийшли опівночі, коли ще було тихо, і вітер застав їх у дорозі.
— Схоже на те, — сказав Боббі. — Ото їх, мабуть, нажбурляло та нахитало. Вітер дай боже. Ну що ж, скоро побачимо, що воно за люди. Томе, друже, а може, я все-таки наллю вам чогось. Просто нерви не витримують, що ви нічого не п'єте.
— Ну гаразд. Вип'ю джину з тоніком.
— Немає тоніку. Джо забрав останній ящик до вас додому.
— Тоді віскі з лимоном.
— Ірландського віскі, без цукру, — сказав Боббі. — На трьох. Онде Роджер іде.
Томас Хадсон побачив його крізь відчинені двері.
Роджер зайшов до бару. Він був босий, у вицвілих бавовняних штанях і смугастому рибальському тільнику, що збігся від прання. Коли він сперся ліктями на прилавок, у нього на спині під тільником випнулися міцні м'язи. У тьмяному освітленні бару шкіра його здавалася зовсім темною, а волосся на голові взялося смугами від солі та сонця.
— Хлоппі ще сплять, — сказав він Томасові Хадсону. — Хтось побив Едді. Ти бачив?
— Та він учора цілий вечір бився, — озвавсь Боббі. — А загалом нічого особливого не було.
— Не люблю, коли Едді встряє в історії, — сказав Роджер.
— Але ж нічого з ним не сталося, Роджере, — запевнив його Боббі. — Тільки й того, що пив та бився з людьми, які йому не вірили. Ніхто не заподіяв йому нічого лихого.
— Я тривожусь за Девіда, — сказав Роджер Томасові Хадсону. — Даремно ми йому це дозволили.
— Здається, він уже одійшов, — відказав Томас Хадсон. — Ніч спав добре. А відповідаю за все я. Я, а не хто інший, мав це припинити.
— Ні. Ти звірився на мене.
— Відповідати повинен батько, — сказав Томас Хадсон. — А я переклав відповідальність на тебе, хоч не мав на те права. В такому ділі покладати свої обов'язки на інших не годиться.
— Але ж я взяв на себе що відповідальність, — заперечив Роджер. — Я не думав, що це може йому зашкодити. І Едді не думав.
—. Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Я й сам не думав. Мені здавалося, що йдеться зовсім про інше.
— І мені так само. Але тепер я почуваю себе егоїстом і страшенним негідником.
— Я батько. Я й винен.
— От клята чортівня вийшла з цією рибиною, — сказав Боббі, подаючи їм склянки з віскі й беручи одну собі. — То випиймо за те, щоб зловити ще більшу.
— Ну ні, — мовив Роджер. — Очі б мої не бачили тієї більшої. — Що це з вами, Роджере? — спитав Боббі.
— Нічого, — відказав Роджер.
— Я збираюсь намалювати ту рибину для Девіда, — сказав Томас Хадсон.
— Чудова думка. А зможете?
— Як пощастить. Спробую. Я вже бачу її, цю картину, і, здається, знаю, як треба малювати.
— Ви зможете, я певен. Ви все можете. А цікаво все-таки, хто ж то приїхав на яхті?
— Слухай, Роджере, ти що — виводив своє сумління на прогулянку по острову?
— Босоніж, — сказав Роджер.
— А я своє привів сюди по дорозі від капітана Ролфа. — Я не зміг розважити своє прогулянкою, то, напевно, не розважу й спиртним, — сказав Роджер. — Але питво ваше, Боббі, просто-таки чудове.
— Дякую, сер, — мовив Боббі. — Зараз я вам повторю. Дуже добре вгамовує всякі бісові гризоти.