Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Зрушив-таки, — мовив Роджер. — Тепер вибери жилку і спробуй ще раз.
Хлопець потягнув і знову вивільнив трохи жилки.
— Піднімається, — сказав йому Роджер. — Не давай їй перепочинку, підтягуй.
Девід запрацював, як машина, чи, точніше, як дуже стомлений хлопець, що виконував роботу машини.
— Ну, тепер саме час її брати, — сказав Роджер. — Вона по-справжньому пішла догори. Ану, Томе, подай ледь-ледь уперед. Треба підтягти її до лівого борту, якщо зможемо.
— Даю ледь-ледь уперед, — озвався Томас Хадсон.
—
Рибина без упину йшла до поверхні, і Девід раз по раз ритмічно, наче помпу, піднімав і спускав вудлище.
— Томе, іди-но до нижнього штурвала! — гукав Роджер нагору.
— Вже й сам іду, — озвався Томас Хадсон.
— Тоді вибачай, — сказав Роджер. — А ти, Деві, добре затям собі: якщо вона шарпнеться і я буду змушений кинути поводок, тримай вудлище догори, і щоб жилка була вільна. Як тільки я візьму поводок, попускай котушку.
— І пильнуй, щоб жилка лягала рівно, — додав Едді. — Не дай боже, щоб її тепер заїло.
Томас Хадсон збіг з містка на палубу і став до нижнього штурвала. Звідси було не так зручно спостерігати, як з містка, зате в разі потреби він міг швидше прийти на допомогу, та й перемовлятися стало легше. Трохи дивно бачити все, що діється на палубі, просто перед собою, на одному рівні, після того, як стільки годин спостерігав це згори, подумав він. Неначе ти спустився з верхнього ярусу на сцену чи на ринг або ж опинився біля самої огорожі треку. Люди здаються більшими, ближчими, і всі вони вищі на зріст, не такі вкорочені, як згори.
Йому було добре видно Девідові закривавлені долоні й лискучі, мов темний лак, цівочки на ступнях; бачив він і рубці від лямок на спині хлопця, і майже розпачливий вираз його обличчя, коли Девід обернувся, укотре вже підтяглій снасть угору. Томас Хадсон зазирнув у каюту: мідний годинник показував за десять хвилин шосту. Тепер, з такої близької відстані, море здавалось йому зовсім іншим, і він дивився на нього із затінку рубки й з-поза Девідового зігнутого вудлища, від якого скісно тяглася біла жилка і зникала в темній воді, а саме вудлище невпинно згиналося й випростувалось. Едді стояв навколішки на кормі, тримаючи в коричневих від сонця руках гак, і вдивлявся У майже фіолетову воду, намагаючись побачити в ній рибину. Томас Хадсон помітив на держалні прив'язану кількома вузлами линву, другий кінець якої був міцно обкручений навколо пілерса на кормі, потім знов подивився на Девідову спину, на його випростані вперед ноги й на довгі руки, що стискали вудлище.
— Не бачиш її, Едді? — спитав Роджер із-за кріселка, тримаючи його обома руками.
— Ще ні. Не давай їй перепочинку, Деві, піднімай без упину. Девід усе так само тягнув, приспускав і намотував; котушка обважніла від вибраної жилки, і за кожним разом він підмотував ще й ще.
Раптом рибина на мить спинилась, і вудлище зігнулося до води, а жилка знов побігла з котушки.
— Ні… Вона не може… — мовив Девід.
— Може, — сказав Едді. — Вона все може.
Та коли Девід поволі потяг вудлище на себе, болісним зусиллям переборюючи опір рибини, і врешті підняв його, жилка знов побігла на котушку легко й невпинно, як і перед тим.
— То вона на хвилинку затрималась, — сказав Едді. Зсунувши на потилицю свій старий фетровий капелюх, він вдивлявся у прозору темно-фіолетову воду. — Онде вона! — гукнув він.
Томас Хадсон метнувся від штурвала й поглянув за борт. У глибині за кормою ледь видніла рибина, маленька й неначе вкорочена крізь товщу води, та навіть і в ту хвилю, поки Томас Хадсон дивився, вона дедалі більшала. Не так швидко, як літак, що летить просто на тебе, але так само невпинно.
Томас Хадсон торкнувся рукою Девідового плеча і став назад до штурвала. Вже звідти він почув крик Ендрю: «Ой, подивіться!»— і знову побачив рибину, ще на чималій глибині, тепер якусь наче брунатну й куди більшу завдовжки та завтовшки.
— Так тримати, — мовив Роджер, не обертаючись, і Томас Хадсон відповів:
— Так тримаю.
— О боже, ви тільки гляньте! — мовив Том-молодший. Тепер рибина й справді була величезна, більша за будь-яку рибу-меч, що її коли-небудь бачив Томас Хадсон. Вона вже не здавалася брунатною, а була фіолетово-синя від голови до хвоста, і поволі, неухильно посувалася в тому самому напрямі, що й катер, пливучи за кормою праворуч від Девіда.
— Так і веди її, Деві, — сказав Роджер. — Вона йде саме так, як нам треба. — Тоді скомандував, не спускаючи з очей рибини: — Наддай трохи вперед.
— Наддаю трохи вперед, — повторив Томас Хадсон.
— А ти намотуй, намотуй, — сказав Едді Девідові.
Томас Хадсон уже бачив вертлюжок повідка, що зринув над водою.
— Наддай ще трохи, — сказав Роджер.
— Наддаю ще трохи, — озвався Томас Хадсон. Стежачи за рибиною, він вів катер саме тим курсом, яким вона пливла. Тепер він бачив її всю, довженну, фіолетову, — і широкий, випнутий уперед меч, і гострий плавець на могутній спині, і величезний хвіст, що ледь помітними рухами посував її вперед.
— Ще трошечки вперед, — сказав Роджер. — Даю ще трошечки вперед.
Девід уже підтяг поводок до самої корми.
— Готовий, Едді? — спитав Роджер.
— Та вже ж, — відповів Едді.
— Пильнуй, Томе, — сказав Роджер і, перехилившись через борт, ухопив сплетений з дроту поводок. — Попусти котушку, — мовив він до Девіда й, перебираючи з руки в руку важкий тросик, почав поволі підтягати рибину до борту, де її можна було взяти на гак.