Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Вона справді заважила б тисячу фунтів, тату? — спитав Девід.
— Я певен, що не менше, — відказав Томас Хадсон. — Мені ще ніколи не траплялося бачити такої величезної рибини — ні риби-меча, ні марліна, ніякої.
Сонце вже зайшло, а катер біг по тихому морю, мотори рухали його вперед, і він швидко розтинав ту саму воду, якою вони так повільно посувалися всі минулі години.
Тепер і Ендрю сидів на краєчку широкої койки.
— Що скажеш, вершнику? — мовив до нього Девід.
— Коли б ти витяг цю рибину, — сказав Ендрю, — то, мабуть,
— Не треба мені слави, — відказав Девід. — Можеш сам уславитись.
— А ми б уславились як твої брати, — провадив Ендрю. — Я серйозно кажу.
— А я б уславився як твій друг, — сказав Роджер.
— А я — як стерновий, — докинув Томас Хадсон. — А Едді — тим, що взяв її на гак.
— Едді й так уславився, — сказав Ендрю. — І Томмі уславився — тим, що носив усім випити. Стільки годин точилася страхітлива битва, а Томмі без упину постачав спиртне.
— Ну, а рибина як? Вона не уславилася б? — спитав Девід. Він уже начебто одійшов. Принаймні говорив так, ніби нічого й не сталося.
— Вона б уславилась найбільше за всіх, — сказав Ендрю. — їй судилося б безсмертя.
— Сподіваюсь, їй усе це не зашкодило, — промовив Девід. — Добре, якби вона лишилася жива й здорова.
— Я певен, що вона жива-здорова, — відповів йому Роджер. — З того, як вона була на гачку і як опиралася, я можу напевне сказати, що їй нічого не сталося.
— Колись я розкажу вам, як усе було, — пообіцяв Девід.
— Розкажи зараз, — зажадав Енді.
— Зараз я стомився, та й усе воно вийде наче маячня. — Розкажи зараз. Ну хоч трохи, — наполягав Ендрю.
— Не знаю навіть, чи варто. Як, тату?
— Розказуй, — мовив Томас Хадсон.
— Так от, — почав Девід, міцно заплющивши очі. — У найтяжчі хвилини, коли я вже себе не чув з утоми, мені здавалося, що вона і я — це одна істота.
— Розумію, — сказав Роджер.
— І тоді я полюбив її над усе на світі.
— Як це полюбив? Насправді? — запитав Ендрю.
— Еге ж. Так-таки насправді й полюбив.
— Ну-у, — протяг Ендрю. — Оцього вже я не розумію.
— А коли побачив, як вона випливає, то полюбив її ще дужче, так, що вже несила було й витримати, — провадив Девід, не розплющуючи очей. — Єдине, чого я хотів, — це роздивитись її ближче.
— Я знаю, — мовив Роджер.
— Тепер мені начхати, що я її впустив, — сказав Девід. — І рекордів ніяких я не хочу. То мені тільки здавалося, що хочу. І я радий, що з нею нічого не сталось і зі мною нічого не сталось. Ми з нею не вороги.
— Добре, що ти нам розказав, — мовив Томас Хадсон.
— І я дуже вдячний вам, містере Девіс, за ті слова, що ви сказали мені, коли я мало не упустив її вперше, — закінчив Девід, і досі не розплющивши очей.
Томас Хадсон так і не дізнався, що то були за слова, які сказав йому Роджер.
X
Пізнього вечора, тихого й душного, як завжди, поки не знявся вітер, Томас Хадсон сидів у своєму кріслі й намагався читати. Всі вже полягали, та він знав, що не засне, і сподівався приспати себе читанням. Проте й читати не міг і весь час повертався думками до минулого дня. Відновлював усе в пам'яті від самого початку до кінця, і його проймало таке відчуття, ніби його сини, крім хіба що Тома, дуже віддалились від нього, чи, може, то він сам віддалився від них.
Девід прихилився душею до Роджера. Та він і сам хотів, щоб хлопець перейняв од Роджера все, що можна, — адже в ділі той був дуже привабливий і розумний, хоч настільки ж непривабливий і нерозумний був у своєму особистому житті й у своїй письменницькій праці. Девід завжди лишався для Томаса Хадсона загадкою. А от Роджер розумів хлопця куди краще, ніж рідний батько. Томаса Хадсона тішило, що вони так добре розуміють один одного, але того вечора він почував себе неначе покинутим.
Не сподобалась йому і поведінка Ендрю, хоч він розумів, що Ендрю є Ендрю, що він ще малий і несправедливо його засуджувати. Та й не вчинив він нічого поганого, навіть добре себе показав. І все ж було в ньому щось таке, що викликало недовіру.
Як це негарно й нечесно — думати отак про дорогих тобі людей, дорікнув собі подумки Томас Хадсон. Хіба не можна просто пригадати минулий день, не розриваючи його на шматки й не зважуючи їх з усіх боків? Іди-но ти краще до ліжка, звелів він собі, та примусь себе заснути. І к бісу все інше. А зранку ввійдеш у звичний ритм життя. Хлопцям залишилось уже недовго бути тут, при тобі. Отож постарайся, щоб їм було цей час якнайкраще. Я й так старався, відповів він сам собі. Старався й задля них, і задля Роджера. Та й самому тобі було дуже добре, сказав він собі подумки. Авжеж, добре. Та от сьогодні щось настрашило мене. І тут-таки сам собі заперечив: але ж як по правді, то кожного дня буває щось таке, що може настрашити. Іди лягай і постарайся виспатись. Не забувай, що завтра їм повинно бути добре.
Вночі знявся сильний південно-західний вітер, що до ранку перейшов у справжній буревій. Він гнув додолу пальми, грюкав віконницями, підхоплював і ніс клапті паперу й кидав на берег високі піняві хвилі.
Коли Томас Хадсон спустився снідати, Роджера вже не було. Хлопці ще спали, і він сів снідати сам, читаючи листи, доставлені з материка рейсовим судном, що раз на тиждень привозило лід, м'ясо, свіжу городину, бензин та інші припаси. Надворі так бурхало, що, поклавши на стіл прочитаного листа, Томас Хадсон мусив поставити зверху чашку, щоб його не здув вітер.
— Зачинити двері? — спитав Джозеф.
— Ні. Хіба тільки як щось розіб'ється.
— Містер Роджер десь подався берегом, — сказав Джозеф. — Схоже, на той кінець острова.
Томас Хадсон і далі читав листи.
— Ось тут газета, — знову озвався Джозеф. — Я її випрасував.
— Дякую, Джозефе.
— Містере Томе, а це правда про рибину? Те, що казав мені Едді?
— А що він казав?
— Яка вона була величезна і як він мало не взяв її на гак.