Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— А що йому завадить піти на південь через Іст-Джордан і Гранд-Траверс?
— Нічого. Але для нього ці місця чужі. Він піде туди, де йому все знайоме.
Сузі вийшла надвір, коли вони вже відчиняли браму.
— Можна, я під'їду з вами до крамниці? Мені треба купити харчів.
— А чому ти думаєш, що ми їдемо саме до крамниці?
— Ви ж казали вчора, що хочете побачити містера Пакарда.
— А як назад? Як ти все донесеш?
— Я гадаю, що хто-небудь підвезе мене. Може, хтось їхатиме на озеро. Сьогодні ж субота.
— Гаразд. Сідай, — сказав місцевий доглядач.
— Дякую, містере
Біля пошти й крамниці Еванс прив'язав коней і, перед тим як зайти досередини, вони з південцем перекинулися ще кількома словами.
— Я нічого не міг випитати в цієї клятої Сузі.
— А що ж ти хотів!
— Пакард непоганий чолов'яга. Його люблять в окрузі. Цю справу з фореллю йому не пришиєш ніяк. Він не з лякливих, і нам не варто псувати з ним стосунки.
— Гадаєш, він може нам посприяти?
— Якщо діяти обережно.
— Ходімо до нього.
Зайшовши до крамниці, Сузі швидко поминула скляні вітрини, одкриті барильця, ящики, полиці з консервами, не помічаючи нікого й нічого, аж поки не дійшла до поштового відділення, де стояли сейфи і видавалась кореспонденція до запитання. Віконечко для відвідувачів було опущене, і вона пройшла далі, в глибину приміщення. Містер Пакард ломиком відкривав дерев'яний ящик. Він глянув на неї і всміхнувся.
— Містере Джон, — швидко ааговорила дівчина. — Зараз сюди зайдуть ті два інспектори, які ловлять Нікі. Він утік учора ввечері, і сестричка теж пішла з ним. Ви не прохопіться. Його мати знає про це, так що все гаразд. Вона їм нічого не скаже.
— Він забрав з дому всі харчі?
— Та майже.
— Підбери все, що потрібно, і склади список, а потім ми з тобою все підрахуємо.
— Вони зараз сюди зайдуть!
— Вийди задніми дверима, а тоді зайди з вулиці. А я піду й побалакаю з ними.
Сузі обійшла кругом довгастої будівлі й піднялась на ганок з вулиці. Цього разу вона вже помітила все, коли заходила: впізнала індіанців, які прийшли з кошиками, двох індіанських хлоп'ят, які розглядали рибальську снасть у вітринах ліворуч. Вона побачила всі патентовані ліки в другій вітрині й згадала тих, хто мав звичай їх купувати. Колись ціле літо вона прослужила в цій крамниці, і їй було добре відомо, що означають загадкові літери й цифри, виведені олівцем на картонних коробках для взуття, для калош, вовняних шкарпеток, рукавиць, кепок та светрів. Вона знала, скільки коштують кошики, що їх принесли індіанці, а також, що пора вже надто пізня, аби виторгувати за них добрі гроші.
— Чому ви так пізно їх принесли, місіс Тейбшоу? — запитала Сузі індіанку.
— Бо Четверте липня дуже веселе свято, — засміялась та.
— А як Біллі? — поцікавилася Сузі.
— Не знаю, Сузі. Я не бачила його вже чотири тижні.
— Чому ви не понесете кошики до готелю й не спробуєте їх продати приїжджим? — сказала Сузі.
— Я вже якось носила, — відповіла місіс Тейбшоу.
— Треба носити щодня.
— Туди далеко йти, — сказала місіс Тейбшоу.
Поки Сузі розмовляла зі знайомими й складала список потрібних продуктів, обидва доглядачі зайшли до комори містера Джона Пакарда.
У містера Джона були сіро-блакитні очі, темне волосся й темні вуса. Він завжди мав такий вигляд, наче забрів у свою крамницю ненароком. Колись, ще замолоду, містер Джон виїхав з північного Мічігана на цілих вісімнадцять років, і нині він більше скидався на шерифа чи чесного картяра, ніж на власника крамниці. Свого часу він тримав веселі салуни, і справи його йшли добре. Але після того як ліси навкруги повирубували, він купив клапоть землі й осів на місці. Кінець кінцем, коли жителі округи одержали деякі пільги від властей, містер Джон купив цю крамницю. На той час він був уже власником готелю. Але, за його словами, готель без бару нічого не вартий, отож він майже ніколи там не з'являвся. Готелем керувала місіс Пакард. Вона була шанолюбніша, ніж містер Джон, а той запевняв, що не бажає гаяти час на людей, яким кишеня дозволяє відпочивати де завгодно, а вони приїздять до готелю без бару й розсідаються на веранді у кріслах-гойдалках. Він називав приїжджих «дармограями» і глузував з них перед місіс Пакард, але вона любила його і ніколи не ображалась, коли він її піддражнював.
— Про мене, зви їх дармограями, — сказала вона йому якось, коли вони вже лежали в ліжку. — Мені було не з медом, але я й досі та сама жінка, до якої ти ще можеш позалицятися, правда?
Місіс Пакард подобались заїжджі, бо деякі з них були освічені люди, а за словами містера Джона, вона любила культуру так, як лісоруби любили «Піерлес» — славнозвісний жувальний тютюн. Чоловік щиро поважав її потяг до культури, оскільки вона казала, що любить культуру так, як він міцне контрабандне віскі, додаючи: «А ти, Пакарде, не мороч собі нею голови. Я тебе не змушую. Але для мене це щось надзвичайне».
Містер Джон відповідав, що нехай вона собі напихається тією культурою по саму зав'язку, аби тільки його не посилала в Чотоко чи на спеціальні «Курси самовдосконалення». Він ходив на церковні відправи й релігійні зібрання, але ніколи не був у Чотоко. Він казав, що ці відправи й зібрання досить нудні, та після них принаймні можна розважитись, спостерігаючи, як прокидається хтивість у тих, хто найпалкіше молився. А от йому ще ніколи не траплялись такі, які після подібного зібрання сплатили б власний рахунок. Місіс Пакард, розповідав він Нікові Адамсу, починає непокоїти спасіння його безсмертної душі щоразу, коли вона вислухає проповідь котрогось із тих місіонерів, що схожі на знаменитого Джіпсі Сміта, але, зрештою, виявляється, що він, Пакард, і сам дуже схожий на цього Джіпсі Сміта, і все знову стає на свої місця. А Чотоко — це взагалі щось химерне. Може, культура й вартісніша від релігії, думав містер Джон. Але сприймати її треба спокійно, тверезо. А вони ж там шаленіють. І, йому здається, не з самої тільки примхи, ні.
— Ті зібрання в Чотоко їх чимось ваблять, — говорив він Нікові Адамсу. — Це, мабуть, схоже на секту трясунів, тільки розумову. Ти колись це докладно вивчиш і скажеш мені свою думку. Адже ти хочеш стати письменником, і тобі треба швидше вивчити їх. Не дай нікому себе обскакати.
Містер Джон любив Ніка Адамса, бо в хлопцеві, за його словами, сидів первородний гріх. Нік не знав, що воно таке, але пишався цим.
— Тобі буде в чому каятись, хлопче, — казав містер Джон Нікові. — А це одна з найприємніших речей, які взагалі існують. Ти завжди можеш вирішити, каятись тобі чи ні. Але суть у тім, щоб було в чому каятись.