Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Як мені уявляється, наступним кроком Італії буде підписання з найбільш впливовими державами таємної угоди про надання їй свободи дій і скасування санкцій, посилаючись на те, що в разі воєнної поразки Італії загрожує так званий «більшовизм». Країни з буржуазно-демократичною системою правління інколи об'єднуються, щоб перешкодити якому-небудь диктаторові здійснити свої імперіалістичні плани, за умови, що вони самі надійно закріпилися у власних імперіалістичних володіннях.
Але варто такому диктаторові зарепетувати про загрозу комунізму, якщо його не врятують від воєнної поразки чи фінансового краху, і до нього почнуть ставитися з такою ж прихильністю, яку виявили до Муссоліні газети англійського концерну «Ротемір прес», коли зображали його героєм, посилаючись на міф, нібито він врятував Італію від червоних. Італія не стала червоною через те, що, коли турінські робітники захопили заводи, розрізнені угруповання радикалів ніяк не погоджувались на співпрацю. Вона не стала червоною через те, що робітники
Я пам'ятаю часи, коли матері й батьки, побачивши військову колону, вихилялися з вікон чи виходили на поріг винної крамниці, кузні або шевської майстерні й вигукували: «Abasso gli ufficiali!» («Геть офіцерів!») — бо їм здавалося, що саме офіцери женуть рядових солдатів у бій, коли останні вже зрозуміли, що війна не принесе їм добра. Офіцери, які вважали, що покінчити з війною можна, лише перемігши в ній, були розлючені ненавистю трудящих. Багато офіцерів уже тоді ненавиділи війну більше за все на світі: тиранію, несправедливість, вбивство, жорстокість, розтління людської душі. Бо війна — це поєднання перелічених явищ у найстрашнішому їхньому прояві, і кожне окремо зло набирає ще більшої сили. Затяжну війну люблять лише спекулянти, генерали, штабні офіцери й повії. Війна — найкращий період в їхньому житті, на ній вони наживаються. Звичайно, є й винятки: були і є такі генерали, які ненавидять війну, і повії, яким минула війна не дала ніякої користі. Але вони залишаються винятками.
Багато хто в Італії пам'ятає минулу війну такою, яка вона була, а не такою, якою їх учили її бачити. Багатьох з них побили за те, що не мовчали, декого вбили, інших кинули до в'язниці на Ліпарських островах, а декому довелося залишити батьківщину. Коли при владі диктатор, небезпечно мати добру пам'ять. Треба навчитися жити великими звершеннями сьогодення. Поки диктатор контролює пресу, завжди знайдуться великі звершення, якими і належить жити. При перших ознаках зародження диктаторського режиму в Америці, газети починають прославляти щоденні досягнення уряду, а коли оглянешся на рік чи декілька років назад, то побачиш, які жалюгідні наслідки діяльності цього уряду. Жоден диктаторський режим не може утриматися інакше, ніж силою. Ось чому жоден диктатор, чи потенціальний диктатор, не може дозволити хоча б тимчасового спаду своєї популярності — йому довелося б негайно застосувати силу, щоб утриматися при владі. Везучий диктатор пускає в хід палиці й з тріумфом крокує по сторінках газет. А диктатор-невдаха лякається, розстрілює надто багато своїх людей і сходить з арени, як тільки армія й поліція перестають підтримувати його. Якщо він перестарається з розстрілами, то й сам, як правило, одержує кулю, навіть якщо його режим залишається. Однак мова ведеться не про диктаторів, а про деякі орнітологічні аспекти війни в Африці.
Звичайно, досвід минулої війни не допомагає ні хлопцям із абруцьких селищ, які ліпляться по стрімких схилах гір, що рано вкриваються снігом, ні робітникам з гаражів і майстерень Мілана, Болоньї чи Флоренції, ні велогонщикам на припорошених пилом дорогах Ломбардії, ні футболістам заводських команд Спеції і Туріна, ні тим, хто косив сіно на високогірних луках Доломітових Альп, а взимку супроводив гірськолижників, ні тим, хто спалював би вугілля у лісах над П'йомбіно, чи замітав би підлогу в тратторіях у Віченці, а за давніх часів емігрував би до Північної чи Південної Америки. Їх чекають убивча спека й країна, де марно шукати затінку; їх чекають невиліковні хвороби, від яких болять кістки, набрякають нутрощі і молода людина враз стає схожа на старика. А коли вони, нарешті, вступлять у бій і почують свист крил, що розсікають повітря, і коли їх поранять, сподіваюсь, хто-небудь підкаже їм, що треба повернутися долілиць і шепотіти «Mamma mia!», припавши устами до матері землі.
Сини Муссоліні літають на літаках, не ризикуючи бути збитими, адже ворог не має літаків. Але сини італійських бідняків служать у піхоті, як і сини бідняків усього світу.
І я бажаю талану всім піхотинцям, а ще я їм бажаю зрозуміти, хто їхній ворог і чому.
Два листи до І. Кашкіна [187]
Кі-Уест, Флоріда,
19 серпня, 1935
Дорогий Кашкін.
Дякую Вам за книжку [188] і за статтю в «Інтернаціональній літературі». Їх сьогодні передав мені Сароян. А трохи раніше «Ескуайр» прислав мені статтю, і я прочитав її.
187
Всі листи друкуються за журнальною публікацією в «Soviet literature». M., 1962, № 11.
188
Книжка оповідань Хемінгуея російською мовою.
Добре, коли є людина, яка розуміє, про що ти пишеш. Це все, що мені потрібно. Немає значення, яким я при цьому здаюся збоку. Наша критика сміхотворна. Буржуазні критики цілковиті невігласи, а новонавернені комуністи такі ж, як і всі новонавернені: вони так намагаються бути правовірними, що цікавляться лише тим, чи немає часом єресі в їхніх власних критичних оцінках. Все це ніяк не пов'язано з літературою, яка завжди залишається сама собою, якщо вона справжня література, байдуже, який письменник пише і які його погляди. Тепер Едмунд Уїлсон — найкращий критик, але він більше не читає нових книжок. Каулі — чесний, але він і досі надто приголомшений своїм новонаверненням. І, здається, теж перестає читати книжки. Всі інші — кар'єристи. Я не знаю жодного критика, якого хотів би мати поряд і на якого міг би покластися, якби довелося разом за щось воювати. Я не згадав Майка Голда. Він також чесний.
Отакі справи з більшістю критиків. Наприклад, Айсідор Шнейдер напише про мене статтю. Я прочитаю її, бо як професійного письменника мене цікавлять не компліменти, а лише те, що я можу взяти для себе. Стаття виявиться пустопорожньою і нічого мені не дасть. Я не обурююсь, мені просто нудно. Тоді хтось з моїх друзів (скажімо, Джозефіна Хербст) напише до Шнейдера і вичитає йому: «Як же це ви пишете так, а «Прощавай, зброє», а те, що Хем каже в «Смерті пополудні» тощо». Шнейдер їй напише у відповідь, що після роману «І сонце сходить», який здався йому антисемітським, не читав жодного мого твору. І ось він пише солідну статтю про твою творчість. І це не читавши твоїх останніх книжок. Та все це дурниці.
Ваша стаття дуже цікава. Єдина біда — вона закінчується тим, що я, так само як Фрезер, лежу в Біллінгсі, штат Монтана, з переламаною рукою, до того ж переламаною так сильно, що вона висить викручена за спину. Перелом не зростався п'ять місяців, а потім руку паралізувало. Я пробую писати лівою рукою, але нічого не виходить. Нарешті променевий нерв відновлюється, і через п'ять місяців я знову володію зап'ястям. Але тим часом занепадаєш духом. Я згадую свій біль і смуток, людей з лікарні і пишу оповідання «Картяр, черниця і радіо». Потім я пишу оповідання «Смерть пополудні». Потім ще кілька оповідань до своєї останньої книжки [189] . Я їду на Кубу, там невеликі заворушення. Я їду до Іспанії і пишу до біса гарне оповідання про те, яку силу має необхідність, ви, мабуть, його не читали, і називаю його «Один з рейсів». Одночасно пишу всяку всячину для «Ескуайра», для того, щоб прогодувати себе і родину. В «Ескуайрі» не знають, про що я збираюсь писати, і одержують матеріал за день до здачі номера в друк. Він не завжди однаковий. Щоразу я пишу його протягом одного дня і намагаюсь, щоб було цікаво й правдиво. І ні на що не претендую. Потім ми їдемо в Африку, де я чудово, як ніколи, проводжу час. Тепер я закінчив книжку [190] і збираюся прислати її Вам. Вона, можливо, здасться Вам нікудишньою, а можливо, сподобається. В усякому разі, це найкраще, на що я здатен. Якщо вона сподобається і Ви захочете надрукувати в журналі що-небудь з неї, — будь ласка. Можливо, книжка видасться Вам нецікавою. Але я думаю, якщо не журнал, то хоча б Ви нею зацікавитеся.
189
Збірка «Переможець нічого не здобуває».
190
«Зелені узгір'я Африки».
Останнім часом кожен намагається переконати тебе на словах або письмово, що, не ставши комуністом і не прийнявши марксистських поглядів, ти втратиш друзів і зостанешся самотнім. Заведено Думати, що самотність — щось жахливе, а життя без друзів — страшне. Я краще погоджусь мати одного чесного ворога, ніж більшість із тих друзів, яких я мав. Зараз я не можу стати комуністом, бо я вірю лише в одну річ — у свободу. Передовсім я повинен дбати за себе і робити свою справу. Потім я повинен допомогти сусідові. А держава мене зовсім не обходить. Держава означає для мене не більше, як несправедливі податки. Я ніколи й нічого у неї не просив. Можливо, Ви маєте кращу державу, але, щоб повірити в це, мені треба її побачити. І навіть тоді я нічого не зрозумію, тому що не знаю російської мови. Я вірю в абсолютний мінімум державного правління.
В який би час я не народився, я завжди міг би за себе потурбуватись; звичайно, якщо б мене не вбили. Письменник — як циган. Він нічим не зобов'язаний урядові. І добрий письменник ніколи не буде задоволений існуючим урядом. Він завжди підніматиме голос проти властей, а їхня рука завжди душитиме його. Досить придивитися до будь-якої бюрократії, щоб зненавидіти її в ту ж хвилину. Бо, як тільки вона переростає певні межі, вона стає несправедливою.
Як і циган, письменник на все дивиться збоку. Лише при обмеженості таланту він відчуває приналежність до певного класу. А якщо він досить талановитий, всі класи — сфера його діяльності. Він бере від них усе, а те, що віддає, стає надбанням кожного.