Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
З німецької танкової частини, що стояла навпроти нас, дизертирував зовсім молодий поляк. Він закопав свою форму й автомат і пробрався в наш бік у спідній білизні й штанях, які знайшов у розбомбленому будинку. Він приніс цінні відомості й був відправлений працювати в готель на кухню. Наша конвойна служба тоді але ніяк не славилася, бо кожен, хто мав зброю, був у дозорі. Але я пам'ятаю, як кухар приголомшив полковника, коли з'явився в їдальні, що правила за командний пункт, і попросив дозволу послати полоненого без охорони в пекарню по хліб. Полковник був змушений відмовити. Згодом той самий полонений попросив у мене дозволу відкопати під конвоєм
В період цієї незвичайної війни німецький танк якось підкрався путівцями на відстань трьох миль від міста, і розстріляв симпатичного поліцейського, що стояв тоді на посту, та одного з місцевих партизанів. Всі, хто був поблизу, кинулись у канаву й відкрили вогонь по танку, який відразу повернув назад. В цей період німці виказували прикру схильність воювати лише за статутом. Якби вони плюнули на той статут, то могли б уже бути в місті, цмулити чудові вина в готелі «Гран Венер» і навіть витягти з кухні свого поляка й або розстріляти його, або знову нап'ясти на нього форму.
Дивні речі відбувалися в ті дні в готелі «Гран Венер». Один старий, якого я бачив тиждень тому під час взяття Шартра й підвіз на джипі до Епернона, прийшов до мене й сказав, що, на його думку, в лісі під Рамбуйє можна зібрати дуже цікаві відомості. Але я кореспондент, і це не моє собаче діло. Потім зустрічаю його на дорозі в шести милях на північ від міста, і він викладає мені всю інформацію про мінне поле й вогневу позицію протитанкової гармати відразу за Траппом. Посилаю перевірити дані. Вони підтверджуються. Потім довелося тримати старого під охороною, бо він хотів далі збирати дані, але забагато знав про наше положення, щоб ризикувати тим, що його схоплять німці. І, разом з молоденьким поляком, старого задля його ж безпеки було взято під охорону.
Всім цим належало б займатися контррозвідці. Але такої в нас не було, як не було й відділу зв'язку з місцевим населенням. Пригадую, як полковник сказав: «Ерні, якби ми мали хоч кого-небудь із Сі-Ай-Сі [201] або хоч поганенький відділ зв'язку з місцевим населенням. Передайте краще всі ці справи французам». Все передавалося французам. І все майже завжди відразу поверталося до нас.
В ті дні партизани величали мене «капітаном». У сорок п'ять років це надто низький чин, тому при сторонніх вони звичайно називали мене «полковником». І все-таки вони були трохи засмучені й занепокоєні тим, що в мене такий низький чин. Один партизан, який цілий рік до цього тягав міни й висаджував у повітря німецькі ваговози з боєприпасами й штабні машини, запитав по секрету:
201
Американська військова контррозвідка.
— Капітане, як могло статися, що в вашому віці, безперечно, маючи довгу вислугу років і очевидні поранення (в Лондоні я наскочив на ні в чому не винну цистерну з водою), ви й досі лише капітан?
— Молодий чоловіче, — відповів я йому. — Я не мав можливості одержати вищого чину, бо неписьменний.
Нарешті прибула ще одна американська розвідувальна група і зайняла позицію, що перекривала дорогу на Версаль. Таким чином, місто знову було під захистом, а ми мали можливість постійно висилати дозори на зайняту німцями територію й збирати детальні відомості про систему їхньої оборони для того, щоб під час наступу на Париж наші частини планували свої операції, спираючись на точні відомості.
Про найяскравіші з тих подій, які мені запам'ятались (якщо не рахувати кількох випадків власного переляку), тепер ще не можна писати. Інколи мені хочеться розповісти, чим займався полковник як удень, так і вночі. Але писати про це ще рано.
Ось який був так званий фронт на той час. Ви спускаєтесь по шосе до села, де є заправочна станція і кав'ярня. Невеличке село — прямо перед вами, а при дорозі навпроти кав'ярні височіє церковний шпиль. Звідси видно довгий спуск шосе позаду і довгу стрічку дороги попереду. На дорозі стоять два чоловіки з біноклями. Один спостерігає за дорогою в північному напрямку, другий — в південному.
Це необхідно, бо німці є і попереду, і позаду. По дорозі до міста, зайнятого німцями, йдуть дві дівчини. Гарненькі, в черевичках на червоних підборах. До вас підходить партизан і каже:
— Оті дівчата спали з німцями, коли вони були тут. А тепер ідуть до німецьких позицій і, можливо, несуть якісь відомості.
— Затримати їх, — каже хтось. В ту ж хвилину чути крик:
— Машина! Машина!
— Їхня чи наша?
— Їхня!
Тут усі хапаються за гвинтівки чи автомати й ховаються за кав'ярнею і заправочною станцією, а кілька завбачливих цивільних шукають рятунку в полі.
На дорозі, напроти заправочної станції, з'являється крихітний німецький джип і відкриває вогонь з двадцятиміліметрової гармати. По ньому всі стріляють, він розвертається і їде назад. В цей час по ньому починають стріляти також завбачливі громадяни, яким відступ джипа додав неабиякої сміливості. Загальні втрати: двоє ентузіастів, які з склянками в руках упали на підлогу кав'ярні й трохи порізались.
Обох дівчат (які не тільки вподобали німців, а й, як з'ясувалося, розмовляють німецькою мовою) витягають з канави й відводять у безпечне місце, щоб потім відправити назад у місто. Одна з них запевняє, що вона лише купалася з німцями.
— Гола? — запитує хтось із партизанів.
— Ні, мосьє, — відповідає та. — Вони завжди поводилися пристойно.
В їхніх сумочках знаходять багато німецьких адрес та інші речі, що аж ніяк не викликають до них любові в місцевих жителів, і відправляють їх назад у Рамбуйє. Ніяких істерик, ніхто з місцевих їх не б'є і не стриже. Німці ще надто близько.
У село, що на відстані двох миль зліва від нас, в'їжджає німецький танк. Танкісти пізнають трьох партизанів, які раніше стежили за ними й надто часто попадалися їм на очі.
Одного з цих трьох я якось запитав, чи бачив він той танк на власні очі, на що він відповів: «Капітане, я навіть доторкався до нього». Німці розстрілюють їх, і їхні трупи залишаються при дорозі. Через годину партизан, який був у тому селі, повідомив нас про те, що сталося. Люди похитують головами. Тепер німців, яких весь час виловлюють у лісах, — це рештки частин, що врятувалися втечею з Шартра, — буде трудніше відправляти на допит у тил.
З'являється якийсь дід і каже, що його стара тримає під дулом пістолета п'ятьох німців. Пістолет йому дали минулої ночі, коли він розповів, що німці з лісу заходять до нього в пошуках їжі. Це не ті організовані німці, що знаходяться перед нами, а недобитки німецьких частин, які ховаються в лісі. Деякі намагаються пробитися до своїх основних сил, щоб воювати далі. Інші раді б здатися у полон, якби знали, як залишитися при цьому живими.