Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Відповідь.За Твена можна знову братися лише через два-три роки. Він довго тримається в пам'яті. Щороку читаю Шекспіра, і обов'язково — «Короля Ліра», Ця річ підносить настрій.
Запитання.Отже, ви читаєте постійно і з задоволенням.
Відповідь.Я завжди читаю все, що в мене є. Але не все одразу, а так, щоб завжди був якийсь запас.
Запитання.А рукописи ви читаєте?
Відповідь.З ними можна мати неприємності, якщо не знаєш автора особисто. Кілька років тому один чоловік подав у суд, звинувачуючи мене, ніби сюжет роману «По кому подзвін» я запозичив із його неопублікованого кіносценарію.
Запитання.Може, повернемося до ваших учителів і поговоримо про кого-небудь із художників — наприклад, про Ієроніма Босха? Кошмарна символіка його полотен видається дуже далекою від того, що ви пишете.
Відповідь.У мене свої кошмари, і я знаю, які кошмари переслідують інших. Але про це не обов'язково писати. Якщо ви пропустите щось із того, що знаєте, ваш досвід так чи інакше відіб'ється у вашому творі. Але якщо письменник обминає те, чого він не знає, але повинен знати, в його творі залишаються дірки.
Запитання.Чи означає це, що глибоке знання творчості тих, кого ви назвали, допомагає наповнити вищезгадану «криницю»? Чи, може, ви свідомо вивчали їхні твори, щоб удосконалити власне письмо?
Відповідь.На творах цих митців я вчився бачити, чути, мислити, відчувати, й не відчувати, і писати. А криниця знаходиться там, де снага. Ніхто не знає, з чого вона складається, і найменше — той, хто пише. Ви можете лише відчувати, що вона з вами, або ждати, поки вона знову до вас прийде.
Запитання.Чи згодні ви з тим, що в ваших романах є символіка?
Відповідь.Мабуть, є, коли критики постійно її знаходять. Але, якщо не заперечуєте, мені не хотілося б говорити про це й відповідати на такі запитання. Романи й оповідання важко писати й без того, щоб їх пояснювати. До того ж тоді нічого буде робити «пояснювачам». Якщо завдяки моїм творам забезпечено роботою п'ять-шість, а то й більше вправних «пояснювачів», навіщо я маю їм заважати? Читайте мої книжки для задоволення. Якщо знайдете там ще щось, то знайдене свідчитиме про те, з чим ви самі прийшли до читання твору.
Запитання.Такі питання, що торкаються письменницької майстерності, справді дратують.
Відповідь.Розумне питання не викликає ні захоплення, ні роздратування. Хоча я вважав і вважаю, що письменник, який розповідає про те, як він пише, завдає собі великої шкоди. Адже він пише для того, щоб його читали, і будь-які пояснення чи розмови тут зайві. Можу вас запевнити, що в будь-якій книжці сказано набагато більше, ніж це здається після першого прочитання, і автор, який так пише, не повинен давати пояснення чи виступати в ролі гіда, що коментує найскладніше в своєму творі.
Запитання.В зв'язку з цим мені пригадується ваше застереження, що для автора небезпечно розповідати, як посувається його робота над твором. Він може передчасно, так би мовити, «вичерпати тему». Чому ви так думаєте? Я запитую тільки тому, Що, здається, багато письменників, скажімо, Твен, Уайлд, Тербер, Стеффенс, відшліфовували свій матеріал, випробовуючи його на слухачах.
Відповідь.Я не вірю в те, що Твен взагалі «випробовував» свого «Гекльберрі Фінна» на слухачах. А коли він і робив це, то вони, мабуть, примусили його вилучити те, що було добре написано, і замінити його на гірше. Ті, хто добре знав Уайлда, кажуть, що він умів краще розповідати, ніж писати. Стеффенс теж краще розповідав, ніж писав. Правда, іноді важко було повірити тому, що він говорив, і тому, що писав. Я чув, що з віком багато його розповідей зазвучали інакше. Якщо Тербер може розповідати так само добре, як він пише, то він — один із найблискучіших і найцікавіших оповідачів. Людина, що, наскільки мені відомо, вміє найкраще говорити про своє ремесло і в якої найкраще підвішений і найлихіший язик, — це матадор Хуан Бельмонте.
Запитання.Чи багато зусиль ви доклали, щоб виробити власний стиль?
Відповідь.Це питання нецікаве, і відповідь на нього займе багато часу. На мій погляд, те, що дилетанти називають стилем, як правило, означає лише незграбність, якої не можна уникнути, коли робиш перші спроби писати інакше, ніж писали до тебе. Майже всі нові класики не схожі на своїх попередників. Спочатку інші бачать лише те, що написано незграбно. З часом такі місця помічають менше. Саме тоді, коли вони найбільше впадають в око, ці незграбності сприймають як стиль і часто повторюють їх. А жаль.
Запитання.Ви якось писали мені, що обставини написання деяких творів можуть бути повчальними. Чи стосується це оповідання «Убивці» (ви сказали, що написали його, «Десятеро індіанців» і «Сьогодні п'ятниця» за один день) і, можливо, вашого першого роману «І сонце сходить»?
Відповідь.Давайте подивимось. Я почав писати «І сонце сходить» у Валенсії, в день свого народження, двадцять першого липня. Ми з Хедлі, моєю дружиною, приїхали до Валенсії заздалегідь, щоб дістати гарні квитки на ферію, яка починалася двадцять четвертого липня. На той час усі письменники мого віку вже понаписували романи, а мені й абзац важко давався. Отже, я почав свою книжку в день народження, писав ранками в ліжку, поки не закінчилася ферія, потім переїхав у Мадрід і писав далі там. У Мадріді в цей час не було ферії, так що в готелі нам дісталася кімната, де був стіл. Працював я в розкішних умовах — за столом у готелі або в прохолодній пивній за рогом на Пасахе Альварес. Згодом, коли почалася спека і там стало важко писати, ми переїхали в Андай. Влаштувалися ми в невеличкому дешевому готелі, розташованому на просторому мальовничому пляжі. Там я чудово попрацював. Потім поїхали до Парижа, де на квартирі за тартаком на вулиці Нотр-Дам-де-Шан, 113, я закінчив перший варіант роману, який почав шість тижнів тому. Я показав його Натану Ешу, романісту, який розмовляв тоді з досить сильним акцентом. Він сказав: «Хем, хіпа тсє мошна насвати романом? Роман, аякше. Хем, ви пишете саписки подорошнього». Мене не дуже збентежило зауваження Натана, і, переробляючи книжку, я все-таки залишив місця, де йшлося про подорож (це була та частина книжки, де розповідалося про поїздку на риболовлю і про Памплону).
Згадані вами оповідання я написав у Мадріді за один день шістнадцятого травня, коли через сніг довелося відмінити бої биків на честь святого Ісідора. Спочатку я написав оповідання «Убивці», яке пробував писати раніше, але невдало. Потім, після обіду, ліг у ліжко, щоб зігрітися, і написав «Сьогодні п'ятниця». Я відчував такий приплив натхнення, що мені здавалося, наче я божеволію і маю написати ще шість оповідань. Тоді я одягнувся, пішов у Форнос, стару кав'ярню матадорів, випив кави і, повернувшись, написав «Десятеро індіанців». Це оповідання мене дуже засмутило, отже, я випив бренді й ліг спати. Я забув про їжу, й офіціант приніс мені тріски, невеличкий біфштекс, смаженої картоплі та пляшку вальдепеньясу.
Власниця пансіону, де я зупинився, весь час турбувалася, що я мало їм, і саме вона прислала офіціанта. Пам'ятаю, як я сів у ліжку й почав їсти й пити вальдепеньяс. Офіціант запропонував принести ще одну пляшку. Сеньйора, сказав він, запитувала, чи працюватиму я цілу ніч. Я відповів: «Ні, я збираюся перепочити». «А чому б вам не написати ще одне оповідання?» — запитує офіціант. «Я взагалі планував написати одне оповідання», — відповідаю. «Дурниці, — продовжує він. — Ви можете й шість написати». «Я спробую завтра», — кажу. А він: «Спробуйте сьогодні. Чи ви гадаєте, хазяйка вам даремно вечерю сюди прислала?»