Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Щось ви дуже понурі, — сказав він.
— Зовсім ні.
— Чого ж, понурі. Вам треба частіше виходити на повітря. Я хочу запросити вас на наші вечірки — ми влаштовуємо їх у Bai Musette, y тому веселому танцзалі на вулиці Кардинала Лемуана, поблизу площі Контрескарп.
— Я мешкав два роки над тим танцзалом, коли вас ще не було в Парижі.
— Та невже? Ви певні?
— Атож, — відповів я. — Певен. У його власника було таксі, і, коли я поспішав на літак, він одвозив мене на аеродром. Але, перше ніж вирушити,
— А я не люблю літати, — сказав Форд. — То приходьте з дружиною в суботу ввечері до того танцзалу. Буде весело. Я намалюю план, щоб вам легше було його знайти. Я натрапив на нього зовсім випадково.
— Перший поверх будинку номер сімдесят чотири на вулиці Кардинала Лемуана, — сказав я. — А я жив на четвертому.
— Номера там нема, — сказав Форд. — Але ви це місце легко знайдете, якщо зможете знайти площу Контрескарп.
Я ще раз добряче ковтнув із чарки. Офіціант приніс Фордове замовлення, й Форд вичитав йому.
— Я не замовляв коньяку з содовою, — сказав він спокійно, але суворо. — Я просив принести вермуту «шамбері» з «кассі».
— Гаразд, Жане, — сказав я. — Я візьму цей fine.A мосьє принесіть те, що він замовляє тепер.
— Те, що я замовив з самого початку, — поправив мене Форд. В цю мить тротуаром повз нас пройшов худорлявий чоловік у накидці, під руку з високою жінкою. Він мимохідь зиркнув на наш стіл і пішов собі далі.
— Ви помітили, як я з ним не привітався? — спитав Форд. — Ну скажіть, помітили?
— Ні. А хто то?
— Беллок, — відповів Форд. — Як же я його знехтував!
— Я не помітив, — сказав я. — А чому ви з ним не привітались?
— На те є багато причин, — відповів Форд. — Ох, як я його знехтував!
Він був невимовно щасливий. Я не звернув особливої уваги на Беллока, й мені здалося, що й він не звернув уваги на нас. Я запам'ятав тільки, що він мав вигляд людини, зануреної у свої думки, і на стіл наш глянув, очевидно, машинально. Мені стало неприємно, що Форд повівся з ним так нечемно: як молодий письменник-початківець, я відчував до Беллока, свого старшого колеги, глибоку повагу. Сьогодні це важко зрозуміти, але за тих часів це було звичайне явище.
Я подумав, що добре було б, якби Беллок сів за цей стіл і якби я з ним познайомився. Зустріч з Фордом зіпсувала мені вечір, а з Беллоком, напевно, я провів би його дуже цікаво.
— Навіщо ви п'єте коньяк? — спитав Форд. — Хіба ви не знаєте, що коньяк занапащає молодих письменників?
— Я п'ю його досить рідко, — відповів я.
Я знов і знов нагадував собі те, що почув від Езри Паунда: ніколи не ображай Форда, пам'ятай, що бреше він тільки тоді, коли дуже втомлений; він добрий письменник, і щось у нього вдома негаразд. Та хоч як я старався, мені було важко не забувати цього, бо поряд зі мною — простягни руку й доторкнешся — сидів і сопів сам Форд, гладкий і бридкий. Але я старався.
— Поясніть мені, в яких випадках треба не вітатися? — спитав я.
Доти я вважав, що таке трапляється тільки в романах Уйди. Я так і не подужав жодного роману Уйди, навіть під час лижного сезону в Швейцарії, коли знімався сльотавий вітер, а всі привезені з собою книжки були вже прочитані й у пансіоні лишалися тільки покинуті кимось довоєнні видання Таухніца. Але якесь шосте чуття підказувало мені, що в її романах герої отак не вітаються одне з одним.
— Джентльмен, — пояснив Форд, — ніколи не вітається з негідником.
Я квапливо ковтнув коньяку.
— А з пройдою? — спитав я.
— Джентльмен не знається з пройдами.
— Виходить, не вітатися можна тільки з людиною свого кола? — не вгавав я.
— Авжеж.
— А як же тоді знайомляться з негідником?
— Його не завжди зразу розпізнаєш, а до того ж людина може завжди стати негідником.
— А що таке негідник? — спитав я. — Той, кого треба бити, поки не впаде?
— Зовсім не обов'язково, — відповів Форд.
— А Езра Паунд — джентльмен? — спитав я.
— Звісно, ні, — відповів Форд. — Він американець.
— А американець не може бути джентльменом?
— Хіба що Джон Куїн, — визнав Форд. — Ну, і дехто з ваших послів.
— Майрон Т. Геррік?
— Можливо.
— А Генрі Джеймс був джентльмен?
— Майже.
— Ну, а ви джентльмен?
— Авжеж. Я був на службі в його величності.
— Надто воно якось складно, — сказав я. — А я джентльмен?
— Звісно, що ні, — відказав Форд.
— Чому ж ви тоді п'єте зі мною?
— Я п'ю з вами як із здібним молодим письменником. Власне, як з товаришем по перу.
— Ви дуже люб'язні, — сказав я.
— В Італії вас, може, вважали б джентльменом, — великодушно мовив Форд.
— Але я не негідник?
— Ну, звісно, ні, мій любий. Хто б міг сказати таке?
— Але можу ним стати, — сказав я сумно. — Адже я п'ю коньяк, і взагалі. Саме це й занапастило лорда Гаррі Хотспера у Троллопа. А Троллоп, по-вашому, був джентльмен?
— Звісно, що ні.
— Ви певні?
— Тут можливі різні думки. Але я вважаю — ні.
— А Філдінг? Адже він був суддею.
— Хіба що зовні.
— А Марло?
— Звісно, що ні.
— А Джон Донн?
— Він був священик.
— Та-ак, тут є над чим замислитись, — сказав я.
— Я радий, що вас це зацікавило, — мовив Форд. — Знаєте, я на прощання вип'ю з вами кон'яку.
Коли Форд попрощався, було вже зовсім темно, і я пішов до кіоска й купив «Парі-спорт компле», вечірній випуск з результатами перегонів в Отейлі й програмою завтрашніх заїздів в Ангені. Офіціант Еміль, який заступив Жана, підійшов до мене подивитися результати останнього заїзду в Отейлі. Один мій близький приятель, що рідко навідувався до «Ліла», сів біля мене, і саме в ту мить, коли він замовляв Емілю коньяк, тротуаром повз нас знову пройшов худорлявий чоловік у накидці під руку з високою жінкою. Він скинув оком на наш стіл і пішов собі далі.