Твори в п'яти томах. Том II

Владко Владимир Николаевич

А Діана уже відстрибнула назад, до своїх, трохи присіла на задні лапи і вишкірила зуби, готова і далі захищати друзів. Тим часом Дмитро Борисович підняв з землі капелюх і надів його, ображено бурмочучи:

— Така неввічливість… добре, що Діана допомогла!..

— Добре-то добре, але як би з того не вийшло нової неприємності, — мовив стурбовано Іван Семенович, поглядаючи на вершників.

— А мені здається, навряд. Гляньте на них, які вони занепокоєні. Їй-бо, вони, напевне, дуже бояться собаки, — озвався Артем.

Справді,

вершники боязко поглядали на Діану. Здавалося, що й дійсно собака викликала в них великий страх. Той з вершників, на якого напала Діана, хутко відкинув у кущі зламаний дротик. Він ще раз озирнувся на собаку і від’їхав подалі, повторюючи одне й те ж слово:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Решта вершників теж уникала сутички з собакою, хоч і тримала напоготові дротики й мечі. Загадкове слово “поскіна” лунало навколо.

— Що ж це може означати, та “поскіна”? — тихо, наче сама себе, питала Ліда.

Їй ніхто не відповів. Втім, було ясно одне: вершники не насмілюються зачепити велику жовту собаку. Відчула це, мабуть, і Діана. Вона загарчала ще раз, презирливо відвернувшись від боязких вершників, і відійшла до Івана Семеновича. Тим часом скіфи знову заходилися підштовхувати товаришів. Проте робили вони це тепер значно обережніше, наче пройнялися до них певною повагою. Підштовхування тепер скидалося більше на запрошення. Артем задоволено всміхнувся:

— От спасибі тобі, Діаночко, як ти вчасно втрутилася!

Він чекав, що його жарт хтось підхопить. Але Іван Семенович серйозно сказав:

— Ходімо, товариші. Будьмо стримані й обережні. Становище досить серйозне. За кожним нашим рухом стежать.

Так, незнайомці, що виходили на поле, привертали до себе загальну увагу. Забувши про пісні, забувши про зустріч процесії, скіфи дивилися тепер тільки на прибулих. Гомін здивування лунав у юрбі. Навіть мовчазні й байдужі раніше, сповнені власним горем полонені — і ті повернулися до незнайомців, що йшли під охороною вершників. І навіть старий вождь, який досі нібито не звертав ні на що уваги, з помітною цікавістю оглядав чужинців.

А вони йшли під цими поглядами, в яких не було помітно доброзичливості, відчуваючи себе недобре, але намагаючись зберегти невимушений, пристойний вигляд. Та й що їм лишалося ще робити?..

І знову залунало слово, яке промовляли вершники:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Це слово передавалося з уст в уста. Скіфи на мить наче забули про чужинців, вражені виглядом собаки; вони вказували на Діану, з страхом дивилися на неї й збуджено перемовлялися:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Єдиною істотою, яка зовсім не помічала цього, була сама Діана, що спокійно йшла поруч з Іваном Семеновичем, зрідка поглядаючи на нього розумними очима, немов намагаючись запевнити хазяїна в своїй відданості.

— Поскіна!.. Поскіна!.. — лунало серед скіфів.

Мандрівники уже зовсім підійшли до старого вождя,

який нерухомо сидів на коні. Він уважно придивлявся до незнайомців. Тепер Артем міг добре роздивитися його обличчя. Спокійні, напівприкриті віями очі глибоко запали під звислими сивими бровами. Тонкий ніс з горбинкою видавався далеко вперед. Бліді губи майже ховалися під сивими вусами, а борода спадала хвилею на груди. Ось вуса вождя ворухнулися. Старий щось сказав — кілька незрозумілих слів. Дивлячись на незнайомців, він явно чекав відповіді.

Іван Семенович і Дмитро Борисович перезирнулися: як зрозуміти, чого хоче від них цей чоловік? Про що він запитує, що відповідати йому? І навіть якщо відповідати, то хіба ж він, у свою чергу, зрозуміє їх?..

У юрбі скіфів знову знявся збуджений гомін. Вкрай зацікавлені, люди посувалися ближче й ближче до чужинців і вже оточували їх з трьох боків. Тільки з трьох, бо з четвертого стояла Діана і саме до неї скіфи не наважувалися підійти. Тим більше, що собака, занепокоєна їх наближенням, і без того вороже поглядала на юрбу. Вона вищиряла зуби і стримано гарчала. Про всяк випадок Іван Семенович наказав:

— Спокійно, Діано! Сидіти! Сидіти! Тихо!

Собака глянула на нього, покірно ворухнула коротким обрубком хвоста і змовкла. Тільки губи її, що нервово час від часу підіймалися, оголюючи могутні ікла, свідчили, що вона напоготові до захисту друзів.

Старий вождь, не діждавшись відповіді, щось сказав знову — на цей раз помітно пом’якшеним, навіть дружнім тоном. І знову, звісно, не дістав відповіді. Тоді він незадоволено озирнувся, помітивши, як близько до чужинців присунулися скіфи, і віддав якийсь наказ найближчим воїнам. Ті одразу виїхали наперед і відтіснили піших. Вождь схвально кивнув головою.

— Так і справді буде спокійніше, — сказав Артем.

Мабуть, старий вождь почув голос юнака, бо відраз повернув до нього своє суворе обличчя. Але не вимовив нічого, тільки уважно оглянув Артема з голови до ніг.

Поблизу знову почувся лемент полоненої жінки. Дужі жінки, помічниці віщуна, скільки можна було зрозуміти, вважали за потрібне закінчити своє діло, порушене появою чужинців. Вони почали співати якоїсь молитовної пісні, тримаючи напоготові занесені кинджали.

— Іване Семеновичу, вони заріжуть їх! — з жахом скрикнула Ліда.

І знову Артем страшенно розлютився. Не можна, не можна допустити, щоб на їхніх очах вбивали людей! Не слухаючи Івана Семеновича, який щось казав йому, Артем кинувся до жертовника, розмахуючи киркою і несамовито вигукуючи:

— Киньте! Киньте, я вам кажу! Не смійте!

Жінки — помічниці віщуна — оторопіло спинилися. Видно, вони аж ніяк не сподівалися, що хтось з чужинців наважиться перешкодити їм. Пісня увірвалася. Натовп скіфів збуджено загомонів. Тим часом Артем був уже біля самого жертовника, вимахуючи киркою.