Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
Стом дивився на рисунок на стіні й думав: справді, як це виходить просто — і разом з тим, як складно! Ось тут ракета-станція має підлетіти до Хмарної планети. Її зустрічають потужні магнітні поля — і вона поволі міняє свій напрям, прямуючи ніби сама по собі в район Великих Пустель, де встановлено потужні теплові рефлектори. І її падіння не може нікому зашкодити. Грат, посміхаючись, пояснював:
— Ракету за всіма ознаками побудовано дуже вміло. Вона надсилатиме — ми ж усе це розшифровуємо! — всі основні дані під час свого польоту аж до моменту падіння на поверхню Хмарної планети. І про свою швидкість, і про навколишню температуру, і про склад атмосфери… Хай надсилає —
Рисунок на стіні свідчив і про це — виразно й чітко. Теплові рефлектори широким потоком надсилали, пробиваючи навіть хмари, неймовірну температуру — близько трьохсот ступенів — проти температури в двадцять п’ять — тридцять ступенів, що постійно панувала на поверхні. Здавалося, цього було досить, щоб створити враження про жахливі кліматичні умови, яких не витримала б жодна жива істота. Але це не задовольняло Грата з його невгамовною фантазією.
До теплових рефлекторів було підведено великі труби, з яких нестримно била суміш газів, переважно вуглекислота з домішками водяної пари, але практично без кисню, цього необхідного для органічного життя елемента. Ця суміш, теж нагріта майже до трьохсот ступенів, бурхливим потоком ринула вгору, туди, звідки мала з’явитися ракета Третьої планети. Там, над атмосферою, цей потік втрачав свою силу, але це відбувалося вже на висоті двадцять п’ять — тридцять кілометрів. План Грата передбачав усе!
— Дивіться самі, — казав він, забуваючи навіть про Дольту. — Ракета-станція розповість радіосигналами жителям Третьої планети, що на такій висоті природні умови нашої Хмарної планети нагадують їхні. І тиск невеликий — бо струмені газів уже втратили свою силу, — і цілком сприятлива температура, адже й тепло від наших рефлекторів там розсіюється. Але щойно ракета почне підлітати до поверхні — все зміниться. Температура зростатиме на десять ступенів протягом кожного кілометра; зростатиме й тиск, він дійде до десяти атмосфер: адже наші теплові рефлектори працюватимуть, і вони зроблять свою справу. А додайте ще склад нашої атмосфери, вірніше, склад газів у розжареному потоці! Отже, прилади ракети відзначають на поверхні Хмарної планети не тільки великий тиск і температуру близько триста ступенів, а ще й майже суцільну вуглекислоту. Хто ж може навіть припустити, що в таких умовах існуватиме органічне життя? Та ніхто! Я ручуся за це! Ми перехитримо жителів Третьої планети й поставимо хрест на їхніх намаганнях колонізувати нашу прекрасну Хмарну планету!..
Все було так, як розповідав Грат, і все-таки Стома Хакала не лишало підсвідоме передчуття якоїсь небезпеки. Що то було за передчуття, він не знав. Але воно було. Можливо, через те, що надто вже багато різних складних наукових відомостей навалилося на нього — ракета-станція, теплові рефлектори, магнітні поля, суміш газів… Все це скидалося на химерну вигадку, не більше. “Так, Грат дуже розумна людина, і Дольта теж досить обізнана в своїй галузі. Я погоджуюся з ними обома, — думав Стом Хакал, — але щось тут є неприродне… так, що не обхопиш звичайним розумом. А що саме? Не знаю, не знаю…”
Йому дозволили зазирнути в інфрачервоний телескоп, і, як казала Дольта, він був украй вражений тим, що побачив. Він дивився на гаряче Світило і на далекі зірки, що наче всіяли безкраї простори космосу. Він ловив себе на думці, що йому страшно, коли дивишся крізь непроникну хмарну пелену, відчуваєш себе наче у сні… Найменше враження справила на нього ракета-станція; малесенька, сяюча в променях Світила. Вона здавалася мирною краплинкою матерії серед неосяжного космічного простору! І дивно було думати, що вона, як розповідали йому, наче хижак, всмоктує в себе все, на що звернуть увагу її чутливі щупальці, різні об’єктиви, датчики тощо, і негайно передає побачене й почуте жителям Третьої планети, які готуються напасти на свою хмарну сусідку, тиху й спокійну… Дивно, дуже дивно!
А що буде, коли, незважаючи на передбачення Грата і його товаришів, ракета-станція чомусь не підкориться стороннім наказам, а й далі передаватиме правильні сигнали? І Третя планета дістане точну інформацію про природні умови, які панують під нашою хмарною ковдрою? Що тоді? Напад, який обов’язково станеться через деякий час?.. Грат каже, що цього не може бути, що все враховано. Для вчених це, мабуть, і так, але не для звичайної людини, яка звикла вбачати в технічних удосконаленнях, хоч би якими привабливими вони не здавалися, завжди щось непевне, не остаточно перевірене, ризиковане, чи що. А особливо у випадку, коли в дію введено складні, багатоступінчасті чинники загального великого плану — магнітні поля, теплові рефлектори й усяке інше…
З певним зусиллям Стом Хакал відігнав од себе ці неспокійні думки. Навіщо думати про можливі прорахунки? Яке він має відношення до цих речей? Хіба що як батько Дольти, не більше. Хоч і цього не так уже й мало, наприклад для Грата, — бути її батьком: як то вона каже? “Любий тату…”
І раптом він почув голос Дольти, стривожений, заклопотаний:
— Тату! Де ти, тату? Ох, а я шукала тебе!
Це вона, його мила дівчинка, підбігла до нього. Але чому вона така стурбована? Що сталося?
— Тату, любий! Я не хотіла спочатку казати тобі, але… але уяви собі, в останні хвилини магнітні поля не впливають на ракету-станцію, на її напрям! Це жахливо, і ніхто не може сказати, в чому річ!..
— Що, вона не впаде у Великих Пустелях, де стоять рефлектори? — схопився з свого крісла Хакал.
— І це теж. Але з цього виходить, що Грат може не впоратись із своїм планом, на який він так розраховував! І тоді…
Стом погладив її по голові, наче дитину:
— Що тоді?
— Адже я і Грат вирішили одружитися, коли все буде гаразд, коли здійсняться всі його задуми. А от… — Вона затулила долонями очі.
Стом Хакал обережно відвів її руки від обличчя.
— Дурненька моя, невже це найголовніше? Чого варті твої побоювання поряд з тим, що ракета може не підкоритися Гратові, може подати своїм відправникам не ті сигнали, які потрібні нам? Адже тоді напевно виникне сутичка з жителями Третьої планети, які надішлють до нас загони космічних ракет. А це, гадаю, трохи важливіше, ніж твої особисті справи.
— Тату, я не знаю, що кажу… Я все розумію, але у мене в голові все переплуталось… — І вона безнадійно похитала головою.
— Краще скажи мені, донечко, що, зрештою, сталося?
— Ракета уповільнила швидкість… бо на неї вже не впливають магнітні поля, так каже Грат. Отже, вона може проскочити повз район Великих Пустель. Хіба це не жахливо, тату?
— Так, погано, дуже погано, — мовив Стом. — А що з приводу цього каже Грат?
— Він перевіряє магнітне поле потужних генераторів… Незабаром має закінчити…
— А що з ними?
— Можливо, сказав він, їхня потужність замала… Тату, любий, я не знаю остаточно, що трапилося. Не знаю, але мені страшно подумати, що це може негативно вплинути на загальний план і задуми Грата! Зрозумій, я кохаю його, і він кохає мене. І от, саме тепер…
Вона не скінчила фрази. До кімнати вбіг Грат. Мабуть, молодий учений теж дуже хвилювався, але цього не було помітно. Він підійшов до свого стола і натиснув на кнопку зв’язку.
— Комутатор слухає, — мовила жінка.