Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
Все закрутилося в голові у лейтенанта, що дивився широко розкритими очима на смолоскип, на велетенські розлогі дерева, що пропливали повз нього, на чорні блискучі, немов вимащені олією руки негрів, що несли його, зв’язаного… несли — куди?..
Так, лейтенант Альберт Фаберне був зв’язаний; як лялька, він висів на мотузках, підвішений до великої жердини. Ту жердину несли кілька міцних негрів, і лейтенант гойдався у повітрі в такт їхнім швидким широким крокам. Чи, може, носії ступали в такт загрозливим ударам далеких барабанів?..
Лейтенант стиснув
“Негри захопили мене, коли я спав… захопили, зв’язали і тепер несуть кудись. Куди? Що вони хочуть зробити зі мною?”
Раптом лейтенантові згадалася розмова з сержантом Кокілем, казка про велетенську квітку. Тоді, слухаючи сержанта, він посміхався. Тепер дика, неймовірна казка видавалася чимось жахливим. Лейтенант голосно застогнав, пробуючи розірвати міцні мотузки. Даремні силкування!..
Палаючий смолоскип, що освітлював усе навколо, посунувся ближче до лейтенанта Фаберне. Скляними очима дивився лейтенант на полум я, на чорні постаті негрів, що несли його.
Високі міцні люди з блискучою чорною шкірою не звертали на нього, здавалося, ніякої уваги; вони мов прислухалися до далекого стукоту тамтамів.
Але ось один негр широкою твердою ходою підійшов до лейтенанта. На його плечі було бойове вбрання з шкур диких тварин. Негр пильно розглядав білого. І лейтенант Фаберне з жахом пізнав знайомі суворі риси обличчя: це був Нгамі.
— Це ти?.. Ти?.. — прохрипів він, стискаючи кулаки, охоплений нападом безсилої люті.
Негр спокійно дивився на лейтенанта.
— Так, маса, лейтенант, це я, — нарешті вимовив він.
— Куди… куди ви несете мене?
Нгамі махнув рукою вперед:
— Туди, де на тебе, маса, чекає смерть. Білого хижака несуть зв’язаного, як звіра. Еге ж, бо він — звір!
— Чорна мавпо, за мене помстяться! Тебе битимуть палицями, аж доки м’ясо почне падати шматками з твого тіла… Тебе розстріляють… Тобі відрубають голову!
Лейтенант Фаберне вигукував ці погрози мов божевільний. Він звивався гадюкою, намагаючись визволитися з мотузів. Нгамі усміхнувся:
— Хто битиме? Хто розстріляє?
— Я розірву ці мотузи. Я застрелю тебе! Ти… ти насмілився захопити білого!..
Нгамі зневажливо махнув рукою:
— Хай білий хижак краще рахує свої власні хвилини. Вже недалеко. Тамтами сповіщають усіх негрів. Чуєш, маса?
Глухий стукіт сповнював увесь ліс. Здавалося, тамтами всюди, бо з усіх сторін лунав їх стукіт — одноманітний і страшний. Потріскували під ногами носіїв гілки, шкварчав смолоскип, з нього вогнистими краплями падала вниз палаюча рідина. І тамтами, жахливі дикі барабани з їх глухим стукотом…
— Куди… куди ви несете мене? — ще раз спитав Фаберне.
Нгамі урочисто підвів голову:
— Тебе несуть, білий хижаку, назустріч смерті. На тебе чекає…
Смолоскип спалахнув яскравіше і несподівано згас. У темряві, що враз насунулась з усіх боків, лейтенант почув:
— На тебе чекає Мати усіх квітів і всього живого.
Більше лейтенант Фаберне не чув нічого. Він знепритомнів.
А коли він розплющив очі, його вже не несли. Він лежав на м’якій траві, його освітлювало рожеве ранкове проміння. Спочатку лейтенантові здалося, що він бачив просто страшний, примарний сон. Він поворухнувся, щоб покликати сержанта й розповісти йому про все. І враз відчув, що руки й ноги йому зв’язано. Він міг ворушити тільки головою. Ні, це не сон!..
Праворуч і ліворуч лейтенант Фаберне побачив десятки негрів. Вони дивилися на нього з ненавистю, як на лютого ворога. І він пізнавав несподівано для себе серед цих облич кілька чоловіків з тих, що приходили до нього просити зменшити податки уранової руди.
Лейтенант відвернувся. Він побачив Нгамі в його бойовому вбранні. А поруч з Нгамі на килимі з сухої трави сидів ще один негр, химерно одягнений старий дід, розмальований білими смугами. На його зморшкуватій шиї висіло намисто із звіриних ікол. Старий похитувався і щось одноманітно й тихо мугикав, поглядаючи на лейтенанта.
Просто проти обличчя Фаберне щось повільно й ліниво ворушилося. Спочатку лейтенант не міг збагнути, що це таке. Але за хвилину він здригнувся: наче малесенькі молоточки застукотіли йому в скроні.
Це була велетенська квітка. Вона скидалася на орхідею, але була в тисячу разів більша за неї. Квітка мовби прокидалася. У ній щось ніби пульсувало, скорочувалося і знову розпростувалося, то розкриваючи, то знову закриваючи її товсті червоні пелюстки, схожі на губи ситого хижака. І густий сморід, огидний сморід протухлого м’яса віяв від неї…
Гомін негрів стих. Пролунав голос Нгамі — упевнений, урочистий голос:
— Твій шлях закінчився, білий хижаче. Готуйся побачити свого собаку сержанта у царстві тіней.
— Ви вбили сержанта Кокіля? — прошепотіли з одчаєм побілілі губи лейтенанта Фаберне.
— Так, він помер ще вчора. Він не ссатиме більше крові негрів, і ти не ссатимеш її, і твої брати, білі хижаки. Негри прокинулися. Негри захопили і твою, і інші факторії. Ми будемо нищити білих гнобителів, ми йдемо!..
Гнівний гомін негрів відповів йому. І знову стало тихо. Нгамі промовив:
— Ти загинеш тут, маса. Тебе пожере Мати всіх квітів. Від тебе не залишиться нічого. Ніхто не побачить твоєї загибелі, крім старого Гамбо, старого жерця, що потім розповість мені про все. Сьогодні ж я повернуся, щоб довідатися про твою загибель! Готуйся вмерти, білий хижаче! Гамбо, ми йдемо!
Старий жрець урочисто підвівся, піднявши руку. Він співав якусь пісню — журну, тоскну. Негри виходили один за одним за двері в стіні з товстих стовбурів дерев, що оточувала це місце. Вони кидали погляд на лейтенанта, який лежав на траві перед квіткою-велетнем, і щезали. В цьому погляді не було ані жалю, ані співчуття. Так дивляться на запеклого ворога, якому немає і не може бути пощади. Лейтенант Фаберне відчув це. Він з безсилої люті заскрипів зубами.