Твори
Шрифт:
Бригітта вирвала руку й стала серед кімнати.
— Графе,— сказала вона,— я виросла в лісі. Пустіть мене.
Граф став її умовляти, але вона його не слухала. Тоді він пообіцяв їй, що примусить її силою. Бригітта підскочила до вікна й вискочила на веранду. Граф свиснув; зграя борзяків кинулась за Бригіттою, але її вже не було.
Вона прибігла до своєї лісової хатки й нічого не сказала батькові. Цілу ніч вона думала про графа. А вранці по слідах копит вона сама пішла до графського маєтку.— От!
І от моїм арабескам — несподіваний їїпіз 30 .
Моїм арабескам — йЫз. І герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть. І ніколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. І вже ніколи не промчаться фейерверки гіперболізму крізь темряву буденщини, і не спалахне огнецвіт моєї фантазії: на рік буває тільки одна ніч — на Івана Купала — коли в зачарованому колі жевріє жемчуг химерної папороті.
Моїм арабескам — іїпіз. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсмертного слова, і воно перетворилось у мені. І з океану варіацій я випливаю, м’ятежний і радісний, до нових невідомих берегів.
— О Маріам! Хіба не коштовні крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурі емоціональних вибухів.
Моїм арабескам — Гіпіз. Тоді Стерн м, Гоголь, Діккенс, Гофман, Свіфт 12ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі.
Так сказав Теодор: це радість бунту проти логіки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопі в хаосі планетарного руху. Я — щасливий, о Маріям! Який орган так божественно звучить у кожному нерві моєї істоти? Кому там співають славу?
Це тобі, моє синє, вечірнє місто з легенд Шехерезади 13. Це ж з тобою я розмовляв по заході сонця, коли треба було найти слово.
— О Маріам! Ти — жінка, й ти пізнаєш радість моєї пісні про синій вечірній город.
...Тихий вечір. Синій вечірній город. Азія. І я цього тут не бачу: ні проституток, ні чорної біржі, ні старців, ні бруду. Я бачу: ідуть квакери 14— не ті, XVII віку, а ці, сповідники світла, горожани щасливої країни. І я вірю, я безумно вірю: це — не квадратура кола, це — істина, що буде на моєму сентиментальному серці. І тоді в молитовному екстазі я дивлюся, як мільйон разів дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загірної Мекки 15.
Синій вечірній город. Азія. І мені, Сатурнові, не божеству, що біжить у телескопі, коли темна зоряна ніч нависла над обсерваторією, мені радісно сказати, що тут увесь я: із своєю мукою, із своїм «знаю», із своїми трьома кільцями: віра, надія, любов. Синій вечір. Синій вечірній
— - Але на сучасність я дивлюсь крізь призму легенд Шехе-резади. ІлЬегит агЬкпіт 31 . Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азіатський город — без проституток, без чорної біржі, без бруду» І душевна дисгармонія буде тоді легенький вир під водяними ліліями, коли човен без весел несе не несе, а комиші стоять на кордоні зелених луків і прислухаються.
– 4Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тоді підуть тисячі горожан на площу м’ятежної комуни, а потім підуть карнавалом на аеродром. І цей строкатий колір б’є мені в вічі, мов чітка червона пляма, що від слова «ярмарок».
— О Маріам, я безмежно щасливий.. Тільки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено.
Так сказав Теодор.
Тоді пройшла слава про синій вечірній город. Азія. Тоді пішли горожани не в академічні колізеї, де йшла нудота декадансу, де тисячі анемічних надломлених людей дивилися на бутафорію минулої епохи, а пішли до,цирку, на футбольне поле, в спортивні клуби. І були ще клуби ділового будня і клуби наук.
— ...Мат королю! Явам готовий дати форою й ферзя, але й тоді я вийду переможцем* Бо й великий маестро Капабланка 16не міг перемогти модерніста Реті 17.
...Моїм арабескам — їїтш. І тобі, синє вечірнє місто, натхненно співаю славу. І йдуть, і пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк.
Сторожкий дзвін. Бігають огники — такі химерні, мов фіо-летоворожеві ліхтарики в ресторані японських куртизанок. Над площею м’ятежної комуни стоїть прожектор і уперто розглядає строкаті вітрини державних крамниць. Іду. Раптом падає під ноги різнокольорова реклама, і я згадую чарівний ліхтар, що в забутій школі мого дитинства демонстрував на стіні картини. Це — не кіно, це — примітив, але я його ніколи не зрівняю з кіно, бо тоді була надзвичайна вразливість і таке миле й симпатичне дитинство.
Іду. Синій вечірній городок. Азія. Б’є годинник. Іду.
.„Аза мною прожектор, трамвайні ліхтарики, тротуарні світлові плакати й мільйон інших дрібниць. 1 все це мчиться в химерному колі асоціацій і пливе, мов Сатурн у телескопі, коли темна зоряна ніч нависла над обсерваторією і все, що тут, на землі, загубилось у хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості.
...Іду. Синій вечірній город. Азш. Б’є годинний Іду.
я
«Цвітові яблуні» 1
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки 2, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.