Твори
Шрифт:
...А в кімнаті, де висів раніш Олександр II *, Николай II 2, а також білий генерал на білому коні,— висять:
Ленін,
Троцький,
Раковський 3і малесенький портрет Карла Маркса.
Степаниді Львівні сказали, що Маркс — жид, і вона образилася, тому що вона цього раніш не знала й казала всім, що Маркс —
з Петербурга!
З того часу — не великий, а маленький.
Про
— Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи й служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав.
Зінов’єва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий.
...А Мар’яна, їхня дочка.
Про Мар’яну говорять!
— Господи! Як може від таких маленьких родителів вирости така пишна женщина!
Року 1917, покинувши («к чорту»!) середню школу,, Мар’яна пішла в чека.
І сказав тоді Аркадій Андрійович.
— Мар’янко! Що ти робиш?
І сказала тоді Степанида Львівна:
— Мар’янко! Що ти робиш??
А потім погодились:
«така Божа воля».
...Леонід Гамбарський живе в цім же домі.
Мар’яна прийшла з роботи й пройшла прямо в свою кімнату. Сіла біля вікна й задумалась. Безсонна ніч положила на її тьмяну щоку холодний хоробливий червінь. З огидою згадувала вакханалію в «гранд-Отелі»...
(...У вікно бились краплі мжички...)
...Згадувала спорзне, звіряче обличчя гладкого типа і гнійні нарости на його животі.
Тоді в її очах загорілися порожні фосфорити. Порожнеча гамарила кожний нерв її істоти.
Але раптом вона відчула біля серця біль і прилив енергії.
Мар’яна вийняла з чулка пачку кредиток і з силою кинула їх у куток. Тоді у вікні, напроти, зашарів огонь. Чути було тринькання на балалайці і веселі вигуки. Долітало:
Ми ковалі, ми ковалі,
Куєм ми щастя на землі.
...За стіною жили комсомольці й завжди тривожили заулок своєю агітаційною бадьорістю.
Мар’яна написала:
«Милий друже! Туди, в твій далекий край, на північ. Мені хочеться сказати інакше: «на сєвєр». Твій народ має два чудових слова, вони не перекладаються — «сєвєр» і «грусть». Але найкраще слово на землі:
— «че-ка».
Пам’ятаєш? — стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. їдемо в дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де ціле провалля жури й радості. Станція, ще станція, і семафори, і степи... Тоді не було порожнечі...
А зараз у мене осінь. Ідуть дощі, бредуть похилі отари хмар. Нема вже: «Секім-башка!»
— Наші женщини з папіросками бігають!
...Словом, я безпартійна комуністка. Мій
папа, Аркадій Андрійович, каже:
— Мар’янко, як записуються в партію?
...Я йому розказала, хоче кандидатом, витримувати стаж. Правда, зворушливо?.. Але це не те. Ти питаєш, що я роблю? Звичайно, працюю, але хочу залити себе дурманом до солодкої нестями» Іноді слухаю вчені промови липового професора Гамбарського, який, очевидно, в мене закоханий*.. Але й це не те. Я тобі писала, що хочу покінчити з життям. І от я рішила. А щоб не було повороту, сьогодні вночі віддалась сифілітикові. Це найкращий спосіб проявити силу своєї волі. Правда? Вже не буде вагань. Так роблять чекісти минулого... Надворі дощ. Сонця не бачимо. «Сєвєр». «Грусть»... Але найкраще слово — «че-ка!» Милий друже, я в твій народ закохана. Я вірю, що воскресне велике слово — «че-ка!» Тоді воскресне бірюзовий потік людського натхнення й степова тривога.
...А зараз дощ і болить серце. «Сєвєр». «Грусть».
Р. 8. Через годину повішусь. Прощай.
Але тут же Мар’яна з жахом подумала:
— Прощай?
...Брели години. Мар’яна ходила з кімнати в кімнату й нервово перебирала складки на спідниці.
...Брели години.
Аркадій Андрійович одинадцять місяців не одержував грошей і тепер одержав за місяць (40 мільйонів) і був сам не свій.
Кричав:
— Мар’янко! Со-о-о-рок мільйонів!
І переможно трусив кредитками над головою.
Степанида Львівна готовила самовар і теж була сама не своя, і навіть бліді щоки порожевіли їй. Руки дрижали, і ніяк не могла роздмухати огонь.
— От кажуть: Ленін і Троцький... А що ж вони учреждєнія прикривають, чи що?
Аркадій Андрійович сказав:
— Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасія. З П’ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його місці вже другий начальник. І от тепер: той собі, а цей собі. Біда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе!
— А хто з них симпатичний? — спитала Степанида Львівна.
— Ну, звичайно, Аральський...— І додав серйозно: — У нього великі зв’язки. Це, знаєш, мужчина во-о!
— Так ти ж держи його руку!..— сказала Степанида Львівна й підвела очі догори: — Аркашо! У нього портрета ще нема?
— Га?
— Та повісила б... Може, коли зайде. Хто їх знає — вони люди не горді...
І зітхнула: