У підводних печерах
Шрифт:
“Не хотів би я опинитися на місці краба”, — подумав Валерій і помахав рукою Мудрецеві.
Той глянув на нього одним оком і, вітаючи, спрямував на людину струмінь води.
— Дякую за душ, — пробурмотів Валерій і подумав: “Цілком імовірно, що таким ось чином він уночі й залив папір, а павук мені приснився”.
Валерій обернувся на шерех і зустрівся поглядом з Людмилою Миколаївною. Вона, напевно, щойно прокинулася.
— Доброго ранку! — привітався.
— Доброго… — неквапно відповіла вона, і в її голосі бриніла запитальна інтонація. — Ну й страшний сон мені приснився. Ніби якийсь вогненний павук бігав по салону…
У Валерія пересохло в роті. Про випадковий збіг не могло бути й мови. Людмила Миколаївна помітила його стан:
— Що з вами, Валерію?
— Голова трохи болить, — збрехав він, щоб не хвилювати жінку.
Людмила Миколаївна подивилася на шкалу кондиціонера, перевіряючи, чи в нормі вологість, температура, тиск, дістала із настінної аптечки тюбик у золотистій обгортці.
— Прийміть дві таблетки. Він проковтнув ліки.
— А тепер ходімо до дельфінів, — запропонувала. — Якщо їм не покращало, то доведеться вивозити звідси. Мені б дуже не хотілося цього робити, бо, можливо, дивна поведінка дельфінів і загадкова загибель людей мають спільну причину. Але й ризик завеликий…
Вона не могла на щось зважитися, і ніхто не міг їй чогось порадити. Коли Славко довідався по телефону про незвичайну поведінку дельфінів, він намагався заспокоїти жінку, пославшись на капризування тварин. Тукало ж думав, що причина — в зміні обстановки.
Людмила Миколаївна охоче ухопилася за цю версію, бо сама не знала, що й думати. Усі сходилися на тому, що треба зачекати. Але й чекання було досить тривожне.
— Чому ви мовчите, Валерію? — запитала май, же спокійно, хоча в її тоні пробивалося роздратування.
Валерій силоміць одірвався від гнітючих думок про павука і спробував перевести розмову на сторонні, як сказав би Славко, “філософські” теми.
— Природа вміє задавати загадки. Щоразу, коли здається, що вже чогось досяг, вона ніби попереджає: рано святкуєш перемогу! А спробуй-но дай відповідь ось на це…
— Ого, ви стаєте дипломатом! — посміхнулася Людмила Миколаївна і сказала, мовби звертаючись до самої себе: — Здається мені, справа тут не в природі…
— Думаєте, люди? — стрепенувся Валерій.
— Так.
Він здивовано й пильно глянув на неї. Йому здалося, що вона не розкривала рота. Розгублено озирнувся, ніби, крім них двох, у салоні могли бути ще люди. А Людмила Миколаївна чомусь посміхнулася і глузливо мовила:
— Ви запитуєте і самі ж відповідаєте?
— Не розумію вас…
— Адже ви запитали про людей і самі відповіли собі “так”.
— Ні, я не відповідав собі…
Людмила Миколаївна пильно подивилася на нього, намагаючись, щоб він цього не помітив. Але її погляд не лишився поза увагою Валерія.
— Облиште! — відмахнувся він. — Я не хворий і нічого на мене так дивитися.
Його спокійний голос не викликав сумнівів. Жінка кинула погляд у дзеркало й одразу ж відвернулася: вона сама собі не подобалася — на щоках плями, очі червоні.
— Невже я?! Але
— Не впадайте в іншу крайність… Ви також ні при чому. Я бачив — ви не розтуляли рота.
— Виходить, почулося?
— Ні. Обом почулося одне і те ж?..
Він підійшов до дверей, подумавши, що це кляте “так” долинуло з дельфінарію.
Двері були зачинені щільно.
Міцно зціпивши зуби, Валерій пішов уздовж стіни, обстежуючи геть усе, що траплялося на шляху. Він спинився біля акваріума з Мудрецем. Восьминіг підняв свій тулуб на щупальцях і прикипів до скла. Очі його, здавалося, впіймали Валерія в невидиму павутину і наказали зупинитися. Ніби скоряючись чиємусь наказові, журналіст запитав:
— Мудрець, це ти сказав “так”? Людмила Миколаївна невдоволено наморщилась:
— Годі вам блазнювати! Усім відомо, що восьминоги не говорять…
Вона не скінчила, як з акваріума почулося:
— Так…
Людмила Миколаївна витріщилася на восьминога, котрий ще більше вирячив очі і звівся на щупальцях. Верхні “руки” його аркою вигнулися над головою:
— Чорти б його вхопили! — вигукнув Валерій. — Може, у вас є всі підстави не вірити мені, але це він говорить!
— Схоже… — прошепотіла жінка, не маючи сили повірити власним вухам.
Вона підійшла ближче й помітила, що “лійка” тварини пульсує і з неї вихопилося кілька бульбашок повітря.
— Може, він створює звуки “лійкою”, як дельфін дихалом?
— Так, — пролунало знову. Одночасно почулося булькання води.
— Але ж як він міг навчитися розмовляти, розуміти значення слів? Чортівня якась! Галюцинація!.. — Людмила Миколаївна дивилася то на восьминога, то на Валерія. — Та ми б з вами, ми, люди, перебуваючи в полоні в інших створінь, не змогли б так швидко зрозуміти їхню мову…
В очах у восьминога з’явився якийсь новий вираз, але він промайнув так швидко, що Валерій не міг усвідомити його значення.
— Нам, людям, багато в що важко повірити… Ми надто часто помиляємося… — мовив він. — А втім, причина усього не в нетямучості нашій, а в зарозумілості…
Він подивився на Мудреця. Восьминіг втягнув присоски, і тепер щупальця здавалися зовсім гладенькими, заокруглив мантію і підняв її каптуром над головою.
Людмила Миколаївна теж стежила за октопусом. Вона запропонувала:
— Спробуйте ще поговорити з ним. Цікаво, який у нього запас слів.
Валерій погодився і запитав:
— Ти ситий, Мудрець, і я можу з’їсти твоїх крабів?