У підводних печерах
Шрифт:
Славко спробував був зауважити, що Тукало захопився виступом і час переходити до ділової частини, але йому не вдалося вставити жодного слова.
Якщо вже Нечипір Арсенович сідлав свого коника, то негайно пускав його в галоп:
— Ви правильно говорили колись, що вже сьогодні варто думати про те, як підвищити урожай планктону. Але, юний друже мій, (в устах Тукала слово “юний” звучало як недосвідчений), опромінення планктону з допомогою ізотопів, як запропонував Сільвестров, нічого не варте. Впливаючи радіацією на механізм спадковості, ми виведемо нові сорти планктону, але з пониженим вмістом білка. Кормової маси буде більше, та її поживність погіршиться.
Тукало на мить зупинився, глибоко вдихнув повітря і ще з більшим запалом провадив далі:
— Цього ви хочете?! Але ж досить взяти ту ж саму енергію, підняти на поверхню воду з глибини триста-п’ятсот метрів, де так багато поживних речовин, — і проблема розв’язана. Ми виростимо нечувані врожаї планктону, багато риби, морських тварин…
— Але механізми для переміщення вод будуть створені ще не скоро, — нарешті кинувся й собі в атаку Славко, — а метод Сильвестрова можна застосувати сьогодні. Дози опромінення можна взяти такі, щоб не зашкодити людям і в той же час прискорити розмноження планктону, його “цвітіння”…
І раптом Валерій згадав. Ну, звичайно: цвітіння! Він же сам готував для газети матеріал одного зарубіжного кореспондента. Йшлося тоді про Японське море. Цвітіння води, незрозумілий спалах розмноження планктону, убиває перлові устриці. Це відомо давно. Стародавні писання, наприклад, свідчать, що вода в Нілі інколи набувала кольору крові, і тоді, напившись її, гинули тварини. А якщо це так… Виходить, і аквалангісти, і риба загинули тому, що… Думка була до неможливості проста. Але ота простота і насторожувала. У такий спосіб можна було б надто легко розгадати таємницю бухти. Невже він здогадався про те, до чого не могли додуматися вчені, фахівці?
— Даруйте… — мовив Валерій, трохи затинаючись. — Усе-таки я мушу сказати…
До нього повернули голови. Славко з досадою: мовляв, мовчав би, а то зараз бовкнеш таке, що мені потім тільки раків пекти; Тукало — явно осуджуючи зухвалість журналіста; інші — просто з подивом. Але Валерій уже не міг зупинитися.
— Колись я готував статтю одного іноземця про те, що планктон в пору цвітіння убиває тварин… На каліфорнійському узбережжі вмирали люди… Ті, що споживали отруєні черепашки… Я добре пам’ятаю статтю…
— Чорт забирай! — підвів руки догори Тукало. — А він має рацію! Джгутикові здатні виробляти смертельний алкалоїд. Оцей ваш контейнер і викликав цвітіння, “червону чуму”. Ось що ви разом із своїм Сильвестровим хочете піднести людям.
Славко підбіг до Валерія, обняв його радісно, потім насупився і, врешті, мовив:
— Може… Може, саме тому й загинули аквалангісти… І риба гине. Треба ретельніше дослідити воду в бухті.
Він дивився на свого друга і думав: “Медики правильно говорять, що тепер немає взагалі лікарів, а є фахівці з правого чи лівого вуха. Так у кожній галузі науки. Це схоже на фокусування променя: чим він дужчий, тим дрібніші камінці, піщинки освітлює на своєму шляху, але при тому залишає в темряві скелю, якщо вона височіє трохи осторонь. Цей процес закономірний. Ми йдемо в глибину, звужуючи простір для пошуку. І ось до чого це призводить. Двоє людей дивляться в окуляри мікроскопів і сперечаються, чи справді піщинки є частинками скелі, а третій без мікроскопа бачить усю скелю. Він, ділетант, бачить більше саме тому, що не потонув у морі знань… Широта поглядів — ось чого нам бракує”.
Знову батискаф ішов у море. Знову працювали центрифуги, хімічні аналізатори. Славко ходив якийсь злий, роздратований. Щойно полаявшись із Тукалом, він поспішив до радіорубки. Його в коридорі перестрів Валерій:
— Зачекай, старий, — зупинив він товариша, — скажи, врешті-решт, маю я право знати, чи підтвердився мій здогад…
Славкові було не до нього, та все ж мусив відповісти.
— Даруй, друже. Звичайно, ти маєш право знати… Але річ у тому, що твердої відповіді ще немає. Алкалоїд ми виявили, але у надто мізерних дозах. Людина отруїться ним тільки тоді, коли вип’є щонайменше літрів зо два морської води. Таке, як ти розумієш, виключене, бо хто добровільно питиме в такій кількості морську воду? А до того ж, чому не гинуть восьминоги? Одне слово, тут ще безліч “чому”. Необхідно розширити дослідження і насамперед взятися за восьминогів. А для безпеки треба відтягти контейнер куди-небудь у глуху морську западину, поки його стінки остаточно не роз’їла вода. Тому я викликаю спеціального підводного човна-букси-рувальника…
Славко помітив, як витягнулося обличчя Валерія, і зітхнув:
— Нічого не вдієш, у науці завжди так — здається, вже спіймав істину за хвіст, а вона… Будемо шукати.
Він дивився повз Валерія в ілюмінатор. Там підіймалась і опускалась вигнута лінія хвилі, де два моменти — падіння і зліт — переходили одне в інше…
4
Валерій почув за дверима своєї каюти гамір, тупіт ніг. Він вийшов у коридор і наткнувся на Славка й Тукала. Славко зрозумів його виразне німе запитання і відповів:
— Підводний човен обнишпорив усю бухту, а контейнера немає. Про всяк випадок спробуємо знову пошукати. Якщо хочеш, давай спустимося з тобою в батискафі. Ти ж пам’ятаєш місце, де ми бачили його?
— Звичайно, пам’ятаю! Там неподалік скеля з характерними обрисами…
— Ходімо! — запалився Славко, вдаючи, що не помічає невдоволення Нечипора Арсеновича.
Вони вийшли на палубу. На талях погойдувався готовий до спуску батискаф. Неподалік виднівся на поверхні підводний човен-всюди-хід. Начинений він механізмами до неймовірного і міг виконувати найрізноманітніші операції. Мав тракові гусениці, і це дозволяло йому повзти по океанському дну, видряпуватися на скелі, вибиратися на берег і там розвивати неабияку швидкість. Човен був оснащений радарами, апаратами ультразвукового зв’язку під водою, приладами інфрачервоного бачення.
До хлопців підійшов кремезний чоловік з вилицюватим обличчям і приплюснутим носом — командир підводного човна. Він відвів Славка вбік і тихо сказав:
— Щойно одержав шифровку. Недалеко звідси помічено чужий підводний човен. Правда, спостерігачі стверджують, що він пройшов мимо, не зупиняючись, але вони могли і помилитися…
— Думаєте, він міг забрати контейнер? — стрепенувся Славко. — Але нащо він йому?
— Якщо це контейнер з відходами, то й справді — навіщо? А коли контейнер — то тільки шкаралупа для маскування, а начинка зовсім інша?
— Начинка мусить бути радіоактивна. Можуть підвести наші очі, наші вуха, але не лічильник Гейгера.
— Радіоактивність ще не доказ того, що там відходи, — сказав уперто командир. Певно, він не любив довгих суперечок.
— Зате Славко любив перебирати варіанти.
— Але ж і по відходах можна дещо встановити! Наприклад, яку було виконано роботу… Це схоже на корзину з сміттям, яку досліджує детектив. Може, вони не бажають, щоб їхній контейнер потрапив у наші руки?
— Саме так, — багатозначно мовив командир.