У підводних печерах
Шрифт:
— Це він так вітає керівника експедиції, — пожартував Валерій.
— Типова реакція, — цілком серйозно зауважив Славко.
— А може, він хоче поговорити з нами? Потвора простягла щупальця і помацала віконце.
— Але ж він заступає нам сітку, — спохмурнів Славко і змінив напрямок руху батискафа.
Сітку знову стало видно. Та Славко і Валерій побачили, як восьминоги, вишикувавшись у журавлиний ключ, відходили геть, так і не доторкнувшись до принади.
— Ніколи не чув, що вони плавають строєм, — пробубонів Славко.
Він потяг на себе важіль глибини, скеровуючи
Одначе Славкові пощастило. Він наздогнав їх біля самого дна і встиг запримітити, як прудкі тіні прослизнули крізь вузьку підводну ущелину.
“Начебто знають, що батискаф за ними не пройде”, — подумав і повів корабель в обхід.
Кілька віражів — і він побачив зграю восьминогів, що рухалися тепер уже ланцюжком. Ті, мабуть, уздрівши батискаф, мов по команді, кинулися кудись униз і зникли. Славко увімкнув на повну потужність прожектори і зойкнув від здивування.
Перед ним горіло, вигравало всіма відтінками веселки місто восьминогів. Він згадав знамениту книжку Іва Кусто і Фредеріка Дюма. В ній французькі дослідники описували порівняно прості підводні будови з каміння та різноманітного будівельного сміття — аж до уламків цегли та панцирів крабів. А тут громадилися багатоповерхові будівлі з лабіринтами вулиць і концентричною площею в центрі.
Валерій заворожено дивився на місто, намагаючись запам’ятати кожну деталь.
Обоє забули про аквалангістів, про завдання, про небезпеку. Якби вони прихопили з собою водолазні костюми, то, напевне, вийшли б з батискафа, щоб краще роздивитися дивовижні симетричні споруди, складені (акванавти ладні були в цьому поклястися) із обтесаного каміння.
— Октопус сапієнс! — прошепотів Славко. — Оце було б відкриття.
— А чому б і ні! — вигукнув Валерій. — Новий вид — восьминіг розумний! Хіба це принципово неможливо? Що ми зовсім недавно знали про дельфінів? Стривай, стривай. Ми ж іще нічого не знаємо…
З найближчої будівлі стрімголов вихопився восьминіг і помчав просто на батискаф. Славко пригасив прожектори. Восьминіг застиг на місці, а потім повільно, ніби запрошуючи рухатись за ним, поплив. Славко повів за ним батискаф.
Восьминіг плив, роблячи численні завороти, час від часу спинявся, ніби давав можливість батискафу наздогнати його.
Несподівано ожив лічильник Гейгера, фіксуючи наявність радіації. Його скрегіт дедалі посилювався. Ось заблимала перша контрольна лампочка, потім — друга. Якщо засвітиться третя — перебувати в зоні небезпечно.
Попереду сяйнула металева брила контейнера. Це була звичайна “коробка” з відходами ядерного палива, які тепер часто зустрічалися на океанському дні. Важко було сказати, хто її тут посіяв, бо жодного розпізнавального знаку на ній не знайшлося. Восьминіг простяг щупальця, ніби вказуючи на неї, розвернувся і шугнув угору. Йому знову довелося зачекати батискафа. Потому він енергійно виштовхнув воду з “лійки” і поплив майже по вертикалі. Батискаф рушив за ним.
Що це? Восьминіг привів їх до місця, яке помітили з висоти льотчики і позначили на карті? Тут вода була червонувата через надмірну кількість планктону.
— Так он воно що! — вигукнув Славко. — Сільвестров має рацію! Радіоактивним випромінюванням можна викликати цвітіння планктону?
— Ро-зу-мі-ю, — буркнув Валерій, думаючи про своє.
— Але ж це саме те, що може, та ще й як, згодитися людям: величезна кількість планктону — це море харчового білка!
Валерій дивився на червонувату воду з якоюсь відразою.
У цей час Славко натиснув кнопку, з батискафа висунулася товста трубка з рухомим наконечником і всмоктала потрібну кількість води разом з планктоном для аналізу.
Восьминіг зацікавився трубкою, помацав її щупальцем. Потім простягнув щупальце в напрямку маси планктону і поринув униз, уже не чекаючи батискафа.
— Він мовби підказує нам: шукайте розгадку там, де планктон, — мовив Валерій.
— Ого, друже, у тебе чудова уява. Чому б тобі не спробувати сили у фантастиці? — пожартував Славко й натиснув на важіль глибини.
3
Учасники експедиції знали, який трудяга Славко, але в ці дні він перевершив себе і вкрай заганяв усіх. Вдень і вночі горіло світло в судновій лабораторії, не вимикалися термостати, гули центрифуги, осаджуючи розчин. Мікротоми різали зелену тканину на тонісінькі плівки, щоб потім ці зрізи лягли на скельця мікроскопів. Водночас досліджували воду в напівпрозорих колонках, обробляли кислотами та лугами.
Славко ще більше схуд, і хтось пожартував, що його ніс скоро перетвориться на гострий дзьоб, яким він остаточно заклює своїх бідолашних підлеглих.
На щастя, цього не сталося. Через кілька днів, худий, з червоними від безсоння очима, але акуратно поголений, Славко скликав співробітників, коротко й діловито сказав:
— У цій бухті ми натрапили на локальний острівець планктону. Дослідження показали дещо підвищену радіоактивність зеленої маси. Неважко встановити зв’язок між контейнером з радіоактивними відходами та інтенсивним розмноженням планктону. Ось дані.
В каюті згасло світло. На екрані з’явилися колонки цифр.
— Як бачите, Сильвестров має рацію, і Нечипору Арсеновичу доведеться змиритися з цим, — підсумував Славко, коли увімкнули світло.
— Аж ніяк! — заперечив Тікало, підхопившись із стільця. — Хоча ви вперто й тримаєтеся за свого Сильвестрова, але проблема не вирішується так, як вам хочеться.
Тукало забігав по каюті на коротеньких ногах, виставивши круглий живіт. Він тепер чомусь дуже нагадував краба, що наздоганяв здобич чи сам рятувався від хижака.
— Всім тепер відомо, що людству, бажає воно того чи ні, доведеться звикати до незвичних харчів. Це безперечно! Сьогодні ми даємо випасатися на планктоні рибі, молюскам, щоб потім споживати їх. Але згодом нам доведеться самим пастися на планктоні, — і це не так уже й погано. Навпаки — і ощадливо, і смачно. Власне, ми вже й почали це робити. Перші плавфабрики, ці механічні “кити”, переробляють планктон, виготовляючи з нього справжнісінькі делікатеси. Тільки вперта відданість традиціям заважає визнати очевидність…