У підводних печерах
Шрифт:
Валерій зрозумів, що він хоче сказати. Адже гуманізм означає зовсім не любов до першого-ліпшого живого створіння, а любов у першу чергу до гомо сапіенс, до людини.
Він запитав, звертаючись до всіх:
— Думаєте, їх не залишилося ніде, крім печер? Згадайте, скільки контейнерів з відходами необачно кинуто в глибини океанів, скільки зарито… Коли їх кидають у безодні, то сподіваються, що океан поховає надійно. Але як мало ми ще вивчили океанські течії! Скільки сотень кілометрів може нести течія такий контейнер від якихось далеких берегів, аж поки він опиниться в бухті? І
— Сподіваємось, що в інших місцях такого не станеться, — поспіхом сказав Славко.
Але Валерій з ним не згодився:
— Сподіватися мало…
* * *
— І це називається документальною повістю? — обурився Нечипір Арсенович Тукало, повертаючись то до Славка, то до Валерія. — Та ви ж усюди перебрали міру, а деякі події зовсім перекрутили. Але основна нісенітниця в тому, що ви намагаєтесь довести, ніби восьминоги загрожують людству.
— Мене неправильно зрозуміли, — почав виправдовуватись Валерій. — Я нічого не хочу довести, я тільки роблю припущення. Це ж художній прийом, гіпербола. Якби допустити, що наші октопуси розмножувалися б так інтенсивно, як я показую в повісті…
— Якби та якби! Тоді б і побачили, — скавав Нечипір Арсенович. — А поки що ми не замуровуватимемо їх, а вивчатимемо, зберігатимемо кожен екземпляр, як дивовижу, як феномен. Та й узагалі…
— А взагалі він правильно ставить проблему, — заступився за друга Славко. — Звичайно, в повісті багато вигадки, надто в кінці. Тут він дав, так би мовити, повну свободу авторській уяві.
— “Авторській!” — усміхнувся Нечипір Арсенович. — Скажіть краще — невтримній. А як він мене змалював! От і вийшла не документальна повість, а якась фантастика.
— Правильно! — вигукнув Славко і повернувся до Валерія. — Ось тобі моя порада: назви свою повість фантастичною.
ЦІНА ЗОЛОТА
ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ
Ми навантажили каное камінням, щоб човен осів і менше стирчав над водою, завели у маленьку бухту під кручу і старанно замаскували. Вілен весь час був насторожений, дослухався до плюскоту річки. А втім, небезпека могла прийти зовсім не звідти. І це найпевніше… Вона підстерігала нас буквально на кожному кроці.
Ми вривалися в таємницю Золотих ідолів, у таємницю жерців туа-ні, ми порушували заборону бога Ітамни, а це, за переказом, не могло обійтися безкарно. Уже не раз Вілен запитливо позирав на мене, а я докладав зусиль, щоб видаватися несхибним, певним у своїх намірах.
Хоч би як там було, а я перевірю свою гіпотезу! Звичайно, Вілен не повинен страждати через мене, але ж я не кликав його сюди. Я ладен був іти сам, та він пристав до мене, і довелося просити для нього дозволу в головного лікаря. Іван Олександрович знизав плечима:
— Гаразд. Самого вас я не відпустив би. А коли Вілен — то й Вілен…
Перші три дні мій помічник стійко зносив спеку й укуси москітів, терпляче згрібав із себе легіони кліщів. На четвертий, коли у мене стався приступ лихоманки, почав бурчати:
— Врешті-решт ми знайдемо ще одне плем’я золотопоклонників. Ну й що з того? Мільйони
— Але форми поклоніння різні, — заперечував я.
— Та суть одна, — стояв на своєму він. — Одні вбачають у ньому символ влади, інші…
Наші суперечки завжди закінчувалися однаково. Я знав, що з Віленом сперечатися — марна річ, і замовкав, роблячи своє діло.
Однак треба віддати належне: товариш він хороший, вірний. Коли мене тіпала лихоманка, він доглядав краще за наисердечнішу медсестру. Та й у джунглі пішов заради мене, щоб я сам не наражався на небезпеку.
Ми уже добре заховали каное, і, щоб можна було потім знайти його, нам довелося зробити на тому місці чимало зарубок та всяких позначок.
Десь надокучливо й пронизливо кричав птах: чи то когось кликав, чи намагався прогнати. Він заважав нам прислухатися до шерехів у джунглях.
Ми рушили в дорогу, супроводжувані криками птахів. Біля річки то були страуси карібу, далі — зелені папужки-інтиси. Туркотіли дикі голуби, сварилися між собою за місце для гнізда аларі.
Хоча першим і йшов Вілен, прокладаючи шлях за допомогою мачете, я все-таки швидко стомився, і, коли той забирав у мене то скриньки з галетами, то рушницю, то запас патронів, я не заперечував.
Через кожні годину-півтори ми зупинялися на короткі привали. Більшого дозволити я не міг, бо ми повинні були ще завидна дістатися Синього озера. На його берегах і жило плем’я туані. Про нього розповідали всяке, але у всіх легендах була одна спільна деталь: кожні десять днів плем’я дарує Синьому озеру Золотих ідолів, озеро ж натомість дарує туані безстрашних воїнів і мудрих жерців, яким не страшні жодні хвороби.
Золоті жертви озеру — не дивина. Подібних випадків історія знає багато. Але де у цих місцях таке багате родовище золота, що його вистачало на виготовлення отієї безлічі ідолів?
І що найдивніше: деякі мисливці клялися, що на власні очі бачили, як після кинутого в озеро золотого ідола з води щоразу випливав воїн. Таким чином плем’я туані могло у хвилини небезпеки викликати з озера стільки воїнів, що проти них не встояла б жодна армія.
Звичайно, мої колеги, та й сам я, не вірили в байки отих численних свідків, які бачили обряд “на власні очі”.
Але був один факт, на який доводилося вважити. Тоді, як усі інші племена цього болотистого району вимирали від туберкульозу, прокази та хвороб шкіри, туані майже не знали недуг. Більше того, навіть епідемія холери, боротися з якою на прохання уряду цієї країни і прибув наш госпіталь, зовсім не торкнулася їх. Аніскільки не боячись холери, вони з’являлися на базарах міста — високі і стрункі, дужі, ніби витесані з червоного дерева, і завжди із золотими амулетами на грудях. Туані були привітні, дружелюбні, проте жоден із них ніколи й слова не проронив про таємничий обряд. На розпитування відповідали: “Ми не маємо таємниць. Просто ви по-своєму цінуєте золото, а ми по-своєму”.