У підводних печерах
Шрифт:
Два водолази в спеціальних важких скафандрах із захисними прокладками за розпорядженням командира підводного човна лишились у “дзвоні”. Славко теж хотів залишитися, але Жербицький заявив, що керівникові експедиції краще бути на своєму судні і звідти організувати пошук.
Коли дісталися на борт судна, Славко одразу зв’язався з базою і викликав загін водолазів. Потім зателефонував у Президію Академії наук і ще в кілька місць, звідки могла надійти допомога.
Тим часом Тукало переобладнав на судні басейн і помістив туди восьминога. Від добровільних помічників у Нечипора Арсеновича не було відбою, кожному хотілося поговорити з Мудрецем.
Спочатку Славко хотів розігнати цікавих, але всі спроби виявилися марними. Не діяли ні накази, ні умовляння. Та й часу в нього було обмаль. Довелося розмовляти з восьминогом у присутності всього натовпу. Якщо ця обставина непокоїла Славка, то восьминогові, навпаки, така увага до його персони була явно до вподоби.
У Славка жевріла надія, що цього разу восьминіг підкаже йому, де шукати Валерія й Косинчука.
Він почав допит, заздалегідь увімкнувши магнітофон.
— Мудрець, від твоїх відповідей залежить життя твоїх учителів. Розумієш?
— Так.
— Постарайся згадати, що вони казали перед тим, як піти із “дзвона”. Вони згадували про те, куди йдуть?
— Ні.
— А про те, що будуть робити? Може, один із них сказав: “Треба оглянути ущелину…”?
— Ні.
— Про що ж вони говорили?
— Про освоєння світу.
— Світу чи моря?
— Ви називаєте це морем, я — світом. Вони говорили про освоєння світу і про те, що восьминоги можуть допомогти людям.
— У чому?
— Розводити плантації водоростей і стерегти табуни риб. Будувати для людей великі “дзвони” на дні. Охороняти людей…
— Від кого?
— Від інших людей, які прийдуть на кораблях. Ми зможемо чіпляти міни до кораблів.
— Ти знаєш, що таке міна?
— Те, що приносить смерть. “Звідки він узяв про міни? — подумав Славко. — Хто йому таке наплів?” І почув відповідь:
— Люди розповіли. Це дуже цікаво. Можна убивати не по одному, а відразу багатьох…
Щоб відвернути увагу октопуса від небезпечної теми, Славко запитав:
— А ти хочеш допомагати людям?
— Так, так, так! Охороняти їх і чіпляти до кораблів міни. Бути розвідником і пастухом. Носити прилади. Знаходити щось і розмовляти з людьми. Знати, чого вони хочуть. Робити те, що вони хочуть. Не давати порад їм. Люди не мають потреби в порадах. Виконувати те, що накажуть. Ставити міни. Ставити так, щоб інші люди не знали…
Аркадій Пилипович поклав руку Славкові на плече, він теж хотів щось запитати восьминога.
— Отож ти, Мудрець, хочеш убивати людей? Чому? Ти не любиш їх?
— Люблю. Хочу робити те, що людям треба.
Славко стежив за восьминогом, спостерігав, як пульсує “лійка”, і дивувався:
“Як спрут розмовляє? Чим? Його м’язиста горлянка з дзьобом не придатна для цього. Припустімо, за допомогою “лійки”. Але тоді вона повинна бути хоча б на поверхні, а не у воді…”
Він побачив, як восьминіг підняв “лійку” над водою, і одразу виникло таке ж неприємне відчуття, як і в “дзвоні”, але значно слабкіше. Спрут утупився в нього, почав роздуватися, змінювати забарвлення. Славко почув щось таке, що зовсім не стосувалося їхньої розмови з спрутом. То були уривки зовсім сторонніх думок:
— Я не можу не думати про це!.. Не можу… Вас багато тут, дворукі!.. Краби…
Спрут зіщулився й затих. Одночасно припинилося і “свердління” в Славковій голові…
Клацнув вимикач магнітофона. Славко сховав апарат у чохол і квапливо пішов до каюти. Неймовірний здогад гнав його, змушуючи майже бігти. Він зачинив двері, повернув ключ. Тієї ж миті почувся стук. Довелося відчинити. Увійшов Аркадій Пилипович. Славко запитав:
— Ви теж помітили?
— Що?
— Його “лійка” була у воді. А ми чули слова… Та ж “лійкою” і не вимовиш складної фрази…
— Я помітив інше, — похитав головою Аркадій Пилипович.
Славко не став розпитувати, що саме помітив слідчий. Він швиденько увімкнув магнітофон. Почув шелестіння плівки в тих місцях, де мала звучати восьминогова мова, і побіг на палубу, до басейну.
Мудрець відповідав на запитання Тукала, але тої ж миті повернувся до Славка, хоча той навіть не встиг роззявити рота. “Мудрець, ти знаєш, де твої учителі? Де ті двоє?” — подумав Славко і почув відповідь:
“Не знаю. Уже казав. Не знаю”.
Люди ошелешено дивилися на восьминога. Вони не чули Славкових запитань і не могли збагнути, кому відповідає спрут.
“І все ж таки ти знаєш. Навіть, якщо вони не говорили, куди йдуть, то думали про це. Ти не можеш не знати. Чому ж не кажеш? Виходить, ти не друг, а ворог людей?”
“Друг, — відповів Мудрець. — Я не хочу завдавати людям болю”.
“Але якщо не скажеш, ми можемо не встигнути до твоїх учителів. Там, де вони зараз перебувають, — небезпечно”.
“Вам нічого поспішати. Я попереджав їх, але люди не потребують порад…”
“Це тобі сказали вони?”
“Так. І я нічого не міг удіяти”.
Славко відчув, як у нього перехопило дух.
— Ти хочеш сказати, що їх уже не можна врятувати? Вони загинули?
Люди з подивом обернулися до нього, такими несподіваними здалися їм його слова. “Так”, — відповів спрут. Славко відсахнувся, зблід, сперся на поручні. Аркадій Пилипович став на його місце і, пильно дивлячись на спрута, спитав:
— У такому разі скажи, де шукати їхні трупи?
“Нічого немає. Трупів немає”.
Аркадій Пилипович поправив окуляри, що весь час сповзали на носа. Його голос лунав суворо, вимогливо:
— Ми хочемо бачити місце їхньої загибелі.
“Навіщо?”
— Так треба. Люди зввжди так роблять. А ти ж наш помічник?
“Не знаю, де вони загинули. Знаю, що їх немає”.
— А чому вони загинули? “Пішли не туди. Пішли без мене”.
— Все ж таки, куди вони пішли? “Не знаю”.
Аркадій Пилипович замовк. Він розумів, що восьминіг чомусь не хоче розсекретити місце загибелі людей, і допит тут не допоможе. Треба було обміркувати ситуацію і знайти правильний хід.