У підводних печерах
Шрифт:
Він глянув на двері й замовк. Поглядом показав на себе, на скафандр і підняв один палець. Валерій зрозумів, що іхтіолог хоче наступного разу піти сам, без Мудреця, і якимось чином зазирнути в “інкубатор”. Занепокоївся, одначе не міг як слід зважити майбутню ситуацію, бо не хотів її створювати в уяві.
їм обом треба було відпочити, і вони, вимкнувши світло, лягли спати. Валерія сон обминав. Його знову охопив задушливий дрімотний стан. Передчуття небезпеки примушувало піднімати обважнілі повіки, але сон усе-таки долав його й опускав їх, склеплював міцно, як стулки черепашки.
Невдовзі Валерій крізь дрімоту почув віддалений шум, плескіт. Потім долинули інші звуки — ніби спортсмен-новачок після довгої дистанції виліз із води і, відсапуючись, важко чалапає до лави. Звуки наближалися…
Валерій змусив себе розплющити очі. Він побачив, як ручка дверей повернулась. У вузьку, майже непомітну щілину, почав просуватись вогненний павук. Та частина його тулуба, що пролізла в щілину, спочатку була плеската, як млинець. Та ось вона роздулася, ніби павук переливав у неї решту свого тіла, що лишилася за дверима.
Чекання ставало нестерпним. Валерій напружився, схопився на ноги і ввімкнув світло в салоні.
Тільки-но засвітилися плафони, вогненний павук згас. Перед Валерієм був спрут. Очі його блищали, деякі щупальця були скручені, інші витягнуті, ніби він не вирішив, нападати чи захищатися.
— Що тобі треба? — запитав Валерій.
“Хотів подивитись, чи обидва ви тут”.
— А яка тобі в цьому потреба?
Спросоння Косинчук тер очі, ошелешено дивлячись на восьминога.
“Хотів перевірити”.
— Нащо?
“Щоб знати, що ви тут”.
— А коли б нас не було?
“Вас обох чи одного з вас?”
— Припустімо, обох.
“Знав би, що вас немає”.
— А коли б одного?
“Знав би, що немає одного”.
— Навіщо тобі це?
“Щоб знати”.
Валерій не знав, як примусити спрута розповісти про мету нічного візиту.
Євг дивився то на спрута, то на Валерія. Він сказав восьминогові:
— Ти не повинен приходити сюди, коли тебе не кличуть. Ти перебив нам сон.
“Не знав, — відповів спрут. — Більше не прийду, якщо мене не покличуть”.
— От і добре. А тепер іди.
Уже за дверима восьминіг промовив:
“Не повинен приходити, коли тебе не кличуть”.
Валерій з Євгом перезирнулися. В обох промайнула однакова думка.
Євг запитав:
— Хвилюєшся?
— Він світиться, — розгублено сказав Валерій, підходячи до дверей і замикаючи їх на засув.
— Багато глибоководних здатні світитися в темноті. Так вони підманюють здобич, — мовив іхтіолог, і за його фразою вчувався підтекст: “В цьому нема нічого особливого”.
— Я вже бачив одного разу вогненного павука. А після того загинули дельфіни, — роздратовано мовив Валерій.
Євг знизав плечима:
— “Після” ще не означає “від того”. Давай спати. Завтра буде видніше.
“Тим більше, що вранці він збирається… — подумав Валерій і обірвав думку, згадавши слова іхтіолога, повторені спрутом. — Чи було це просто повторення?..”
Він почув, як заскрипіло відкидне ліжко, і позаздрив витримці товариша. Але сам уже заснути не міг. Підійшов до настінної шафки, дістав пістолет. Це був не лазер, а старий пістолет Макарова, якого про всяк випадок дав йому Жербицький. Валерій засунув пістолет під подушку…
16
Косинчук не повертався. Уже минуло понад п’ять годин, і Валерій почав хвилюватися. Запасів повітря, враховуючи й “НЗ”, у Євга лишалося години на півтори.
Спрут одразу зчутив відсутність іхтіолога й запитав крізь двері:
“Де другий?”
— Пішов у своїх справах, — відповів Валерій.
Його дратувала докучлива цікавість восьминога.
“Хіба у вас не спільні справи? — знову питав спрут. — Він пішов у печери. Мене чому не взяв?.. Погано…”
— Люди знають, що роблять. Вони не потребують порад, — різко обірвав Валерій.
“Так думають усі люди? — цікавився восьминіг. А за секунду: — Мені можна увійти?”
“Відчепився б ти від мене!” — подумав, але двері відчинив.
Він відчув гострий біль у потилиці, ніби її свердлили, і міг думати тільки про Євга. Чому він затримується? Не скоїлося б чого… Валеріеві було тепер не до восьминогів з їхніми бажаннями та інтересами. Однак мусив пам’ятати про присутність Мудреця і ні на мить не малювати в уяві задумів Євга, особливо тих, що стосувалися “інкубатора”.
“Люди завжди втручаються в чужі справи, начебто це їх власні?” — раптом запитав октопус.
— Що ти маєш на увазі?
“Другий пішов до моїх родичів, а ти невдо-волений, коли я запитую про нього. Він пішов, не чекаючи, доки його покличуть. Він не радився ні зі мною, ні з ними тому, що люди не потребують порад? Так?”
— Але ж люди — це люди. Що б ти не думав про них, вони залишаються такими, якими є. На це треба зважати.
“І восьминоги — це восьминоги”.
— Ти хочеш сказати, що з вами теж треба рахуватись? Але ми так і робимо. Ми не завдаємо вам шкоди, а лише вивчаємо, щоб спілкуватися.
“І ми вас тільки вивчаємо… А ти сердишся… Чому?”
Валерій кинув погляд на годинник. У Євга залишилося кисню на тридцять п’ять, ні, на тридцять чотири хвилини. Що робити?
Виразно почулося:
“Він не прийде”.
— Що з ним сталося? — закричав Валерій.
“Він не прийде. Не чекай. Він не потребував поради. Восьминоги не вороги людям, але в них є свої таємниці. Ми не хочемо, щоб ви знали все. Інакше станете нашими ворогами”.
— Він живий?
“Не знаю. Може, ще живий. Може, ні. Він не прийде”.