У підводних печерах
Шрифт:
Із підводних хащів назустріч їм випливла велика акула. Очі-намистинки прикипіли до восьминога. Валерій уже намірився захищати його від хижака. В інструкції сказано, що акули лякаються повітряних бульбашок, які вихоплюються з вивідної трубки скафандра. Саме цією нехитрою зброєю він і хотів відігнати ворога. Та акула щось зволікала нападати на восьминога. Більше того, коли до нього залишилося всього зо три метри, вона стрімко крутнула вбік і ганебно дременула геть.
І Валерія, і Косинчука вразила незвичайна поведінка хижачки.
Невдовзі вималювалася знайома ущелина. Вони обминули її, і перед ними з’явилося химерне кам’яне селище восьминогів. Тут молюск відпустив Косинчука і зник в одній із будівель. Валерій установив рулі “торпеди” так, що зона наче повисла над селищем. Промінь прожектора шастав по дивних кам’яних спорудах, але ознак життя не виявив. Раптом з одної будівлі висунулося щупальце, відсунуло загородку з каміння. Далі, сплюснувшись у плескачик, протиснулося крізь вузькі “двері” тіло. То був їхній провожатий. Він попрямував до людей, подаючи якісь знаки.
Валерієві здалося, що він чув, як восьминіг казав:
“Ні. Нікого немає. Пішли”.
Побачивши, що люди не квапляться, молюск обхопив щупальцем “торпеду” і розвернув її носом угору, до виходу з ущелини. Його “лійка” запульсувала швидше, вій склав щупальці, поплив. Нічого не вдієш — треба пливти слідом за ним. Валерій попросив Євга точніше визначити місце знаходження селища восьминогів. Косинчук кивнув, даючи знати, що вже це зробив. Тільки тоді Валерій увімкнув двигуна на “повний вперед”, наздоганяючи восьминога.
Спрут привів до їхнього підводного будинку. Поялозив щупальцем по пластмасі, ніби намагаючись відчинити заслінку. А коли всі троє опинилися у підводному помешканні, промовив:
— Немає. Нікого немає. Пішли.
Він монотонно повторив ці слова кілька разів, не відповідаючи на запитання людей, куди пішли його родичі і чому це вони всі одразу пішли. Далі несподівано почав додавати до сказаного раніше:
— Всі пішли? Куди пішли?
— Пластинка виявилась щербатою, — пожартував Валерій. — Наш Мудрець сам зараз потрапив у скрутне становище.
— Нічого, ми знайдемо твоїх родичів, — спроквола мовив Косинчук, неуважно дивлячись то на восьминога, то на прилади. Його погляд затримався на магнітофоні. — Іди, Мудрець, відпочивай.
І відчинив двері в коридор, випроваджуючи восьминога.
Але спрут не рушив з місця. Він перестав повторювати одне і те саме, помовчав трохи, далі сказав:
— Треба знайти.
— А ти знаєш, де шукати? — спитав Валерій.
Він думав зараз не тільки про восьминогів, а й про контейнер. Куди він подівся?
— Ні, — відповів спрут. — Треба шукати. Люди допоможуть нам. Ми допоможемо людям.
— А в чому полягатиме допомога?
Восьминіг звівся на щупальця, втупив очі у Валерія, і той чомусь згадав уривки з книг про Океан. Перед очима затанцювали рядки цифр. Він пригадав, що маса живого населення Океану складає двадцять мільярдів тонн, а добувається в усьому світі мізерна частка: п’ятдесят мільйонів тонн риби, кілька мільйонів тонн водоростей, приблизно півтора мільйони тонн молюсків…
“Людей чекає великий штурм Океану, — думав Валерій. — І тут нам допоможуть восьминоги. Вони стануть друзями людини, тим, чим на суходолі колись були собаки. Восьминоги — морські собаки… Восьминоги — друзі людини…”
Голову стис крицевий обруч, цифри стрибали дедалі швидше. Десь у глибині мозку, в тайниках пам’яті, тривожно свистіли дельфіни.
— Іди! — наказав восьминогові Косинчук. Його голос дзвенів незвично, здавалося, голосові зв’язки напнуті, мов струни.
Грюкнувши, зачинив двері за восьминогом. По чолу стікали краплі поту. Напевне, те, що пережив щойно Валерій, зачепило і Євга.
— Восьминоги допоможуть нам освоїти Океан, — хрипко промовив Валерій.
— Побачимо, — буркнув Косинчук.
Підійшовши до магнітофона, увімкнув його. Почувся шелест — перемотувалася плівка. Обличчя іхтіолога було напружене. Він запитав Валерія:
— У морі тобі не здавалося, ніби чуєш слова восьминога?
— Чому ти питаєш?
— Відповідай, будь ласка, потім поясню.
— Мені здалося, що він говорив “ні…”
— “Ні. Нікого немає. Пішли…” Так?
— Значить, і ти чув?
— Чув, — відповів Косинчук. — Зараз ми перевіримо, чи не була це галюцинація.
— Але як?
Євгова увага зосередилася на магнітофоні. Коли б дружина Є. Косинчука, рідна тітка Євга, побачила свого небожа в цю хвилину, то сказала б, що він викапаний Євген Панкратович за молодих років.
Магнітофон перестав шипіти, почувся голос Валерія. Він запитав: “Це ти, Мудрець?” Зараз мусила бути відповідь восьминога. — “Так”. Але замість цього слова почувся звук, схожий на оклик “А!”… “Ти хочеш бути разом з нами?” — У відповідь той же невиразний придиховий звук.
Валерій подумав:
“Звичайно, це найкращий спосіб перевірки. Апарат не піддається галюцинаціям. Як же це я, осел, не додумався?”
З плівки звучав його власний голос: “Стій!.. Ти пам’ятаєш, хто жив у басейні до тебе?.. А для тебе немає небезпеки там жити?..”
“Спрут відповів: “Ні”, — згадав Валерій і саме цього слова чекав.
Але замість відповіді восьминога звучало лише шарудіння плівки.
Знову голос людини, голос його, Валерія: “Там тепер взагалі ніщо не загрожує? І дельфіни могли б там жити?” Потому мав би прозвучати словесний потік — відповідь восьминога. Але замість того — знову безмовне шелестіння плівки…
— А де ваші касети? — запитав Євг.
Валерій кинувся до секретера. Він ніяк не міг згадати, куди Людмила поклала касети з плівкою. Тоді було не до них. А втім, здається, вона шукала їх, коли Славко з Олегом приплив на батискафі, але так і не знайшла.