У підводних печерах

Росоховатский Игорь Маркович

Валерій розумів непевність свого становища. Моряки дивилися на нього з підозрою. А Славко навіть жартував:

— А чи не снилися вам з Людою глибоководні сни?

— Але ж ти сам бачив восьминогів, — огризнувся Валерій.

— Згоден, вони незвичайні, і поведінка їхня дивовижна, але щоб розмовляти, тварина мусить мати принаймні органи мови!..

Валерій з нетерпінням чекав початку операції — прочісування бухти. Навіть у найгіршому випадку — якщо не будуть виявлені таємничі вороги — все ж таки щось проясниться. Він із захопленням стежив за водолазами,

які осідлали невеликі снаряди з потужними водометними’ двигунами. На такому снаряді можна було розвивати швидкість до тридцяти вузлів. Двигун давав енергію і прожектору, вмонтованому на шоломі водолаза.

Коли за командою з есмінця загони водолазів одночасно почали занурюватися, під водою спалахнули десятки вогнів. Видовище було неймовірне. Славко з Валерієм стежили за вогнями, перегукувалися через поручні. Поряд погойдувався батискаф, приготований про всяк випадок до спуску.

їх покликали в радіорубку. Звідси контр-адмірал керував операцією. Крім нього та радистів, у рубці був іще капітан-лейтенант.

Контр-адмірал зустрів Славка та Валерія повідомленням:

— Водолази побували й на вашому “дзвоні”. Його механізми функціонують нормально.

— ї це все? — запитав Валерій.

— Що “все”? — не зрозумів контр-адмірал.

Зате капітан-лейтенант одразу вловив, що має на увазі Валерій, і відповів:

— Так, так, нічого там незвичайного не виявлено.

Він перебіг поглядом по обличчю збентеженого журналіста і додав:

— Поки що не виявлено.

Для Валерія час тягнувся нестерпно повільно. Журналіст червонів, коли ловив на собі чийсь пильний або недовірливий погляд. Йому здавалося, що з кожною хвилиною ці погляди стають глузливішими. Більше того, його самого вже брав сумнів — чи не було все оте грою хворобливої уяви. І щоразу хапався за надійний якір — загибель дельфінів. Це вже ніяк не могло привидітися. Але, з іншого боку, загибель дельфінів ще нічого не доводила, не підтверджувала, що Мудрець справді існує…

— Підводні човни нуль три, сімдесят два і вісімдесят три піднялись, — доповів радист. — Вони нічого не виявили.

За півтори години загони водолазів-“наїзників” закінчили прочісування. Обстежили кожен метр дна, дослідили кожен кубометр води.

Контр-адмірал, здається, більше не звертав уваги на Славка і Валерія. Тепер уже й Славкові доводилося захищатися. Він зважився сказати:

— Дивно. Вся ця історія з контейнером та восьминогами… Але ж я сам їх бачив. У нас, зрештою, є кіноплівки…

— Не так уже й дивно, — обізвався контр-адмірал. — Особливо, коли згадати, що гра світлотіней під водою може породжувати всілякі ілюзії, перетворювати звичайних восьминогів на мудреців… — Він навіть спробув утішити Славка, заспокійливо промовивши: — Це ж із кожним може статися…

Славко закусив губу від образи і поклав руку на Валерієве плече. Той зрозумів причину його співчуття й гірко посміхнувся. А коли вони вийшли на палубу, Валерій сказав:

— Я вдруге оселюся у “дзвоні”, і цього разу мене не ошукаєш… Іншого виходу у нас немає.

10

Разом

із Валерієм у “дзвоні” поселився іхтіолог. Його повне ім’я було Євген, але всі називали Євгом. Свою першу статтю в науковий журнал він підписав “Євг. Косинчук”, даючи цим зрозуміти, що нічого спільного не має з академіком Є. Косинчуком, своїм дядьком. Треба сказати, що з дядьком вони посварилися. Чого посварилися — ніхто не знав. Лише надзвичайні обставини могли вивести з рівноваги спокійного і вайлуватого Євга.

Не моргнувши оком, Євг вислухав докладну розповідь журналіста про все, що трапилося у підводному будинку. Важко було зрозуміти, чи вірить він тому, що чує, чи тільки удає, ніби вірить. Але й за це Валерій був йому вдячний.

Сам же Валерій, знову опинившись у “дзвоні”, почав сумніватися в усьому ще більше, ніж раніше. То йому вчувалося свистіння дельфінів, що долинало крізь зачинені двері з дельфінарію, то за вікном ввижався восьминіг. Та щоразу, коли змінювався кут прожекторного променя, він переконувався, що ніякого восьминога там немає.

Так тривало доти, доки Косинчук одного разу не вигукнув:

— Поглянь, хто до нас завітав!

Крізь пластмасу на них дивилися величезні вирячкуваті очі.

— Це Мудрець! — вигукнув Валерій. Чомусь він був певний у тому, хоча навряд чи зміг би одразу відрізнити Мудреця від його родичів.

Загула кінокамера, і Валерій посміхнувся, подумавши:

“Скільки тисяч метрів плівки переведе цей скрупульозний іхтіолог?..”

Раптом злякався: а що, коли це знову ілюзія? Почав маніпулювати прожекторами — видиво не зникало. Тепер Валерій ще більше повірив, що то й справді Мудрець, — хіба інший восьминіг реагував би так спокійно на миготіння світла?

Він помахав спрутові рукою, мовляв, заходь до “дзвона”, і той у відповідь ледь помітно ворухнув двома щупальцями.

— Цікаво! — висловив своє здивування Євг.

Це підбадьорило і Валерія, він почав готувати до пуску шлюзову камеру. Восьминіг терпляче чекав. Він навіть підсунувся ближче до заслінки і склав щупальця, лагодячись пірнути в камеру. Його “лійка” ледь пульсувала.

— Коли б це була людина, я подумав би, що вона хоче увійти до нас, — сказав Євг таким тоном, наче добре анав, що восьминіг цього хотіти не може.

Валерій увімкнув шлюз-камеру, і за кілька хвилин октопус уже чалапав перевальцем по підлозі підводного будиночка.

— Це ти, Мудрець? — про всяк випадок запитав Валерій.

— Так.

Хоч як був здивований Євг, одначе він устиг увімкнути магнітофон. Валерій тільки тепер переконався, що іхтіолог раніше не вірив розповідям, буцімто їхній восьминіг умів розмовляти.

— Отже, ти самостійно запустив шлюз-камеру і вийшов у море? — допитувався Валерій.

— Так.

— Чому ж ти вирішив тепер повернутись? Восьминіг мовчав, напинаючи “капюшон” на очі.

— Він схожий на академіка Косинчука, — сказав Євг, уникаючи слова “дядько”. — Надто коли той ухиляється від прямої відповіді.