У промінні двох сонць
Шрифт:
Пошуки провадяться енергійно. Сахара поділена на квадрати, і Туо разом з Лабаном обслідують кожен квадрат гелікоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали підземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до іншого, везучи пальне, інструменти і все необхідне, а гелікоптер все кружляє і кружляє понад пустелею. Машини військові, великі і надійні, Лабан дістав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпечені, навіть холодна кока-кола є. Справжній комфорт! Усі здорові, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тільки дошкуляє: вдень жарко, а вночі холодно.
А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерії, а потім як розкуштували…
Від’їхали від Ель-Уеда, оглянулись — ковтнула його пустеля. Куди не глянь — піски й піски. Невже там за ними синіє море? Неймовірно. Ага, міражі. Це прекрасно. Бачиш вдалині озеро, добре знаєш, що то — міраж, але очі кажуть: озеро! Інколи з’явиться місто — біліють мінарети, вежі, зблискують вікна. Хлопці хапають карту, шукають, та де там! Ніякого міста немає ближче, як за п’ятсот кілометрів. Міраж. А я собі й думаю: може і все наше життя міраж?
Нехай тільки мама не подумає, що в мене поганий настрій. Інколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелікоптер базується все далі й далі на схід, поки ми дотягнемось — вони обстежують новий квадрат. Але більше як два дні Туо не витримує без мене, прилітає хоч на півгодинки… Якби знала мама, який він хороший! Яка це чесна і добра душа!
Хай мама не хвилюється і спить спокійно, коло нас все добре. Цілую!”
“Дорога мамусю! Ох, що в нас тут сталося… Краще б і не розказувати. Останній тиждень в мене з’явилося тривожне передчуття, і воно таки справдилося. Ну, хто б міг подумати, що наш кінооператор утне таку штуку? Бакенбарди, борідка, маленькі прудкі очі, спритні рухи і нечутна хода, — він мені завжди нагадував мавпу А особливо, коли зігнувшись крався за Туо, тримаючи напоготові свої хижі об’єктиви. Він переслідував нас невідступно, Туо звик до нього, як до своєї тіні, а я не могла. Залишаючись із Туо на самоті, я нервово озиралась: чи не просунулись попід тентом палатки його скляні очі? Зрозуміло, такий тип не міг не помітити, що Туо у вільний час монтує якусь незвичайну апаратуру. А одного разу побачив і отого дивовижного діаманта…
Туо часто зітхав за своїм літальним апаратом, який загинув у Сахарі… Тепер, каже, діамант — наша надія. Якось я й пожартувала: не кажи “Надія”, бо діамант з таким іменем приносить нещастя. Той купець, що вивіз його з Індії, загинув, коханка короля Людовіка, якій він подарував його, — загинула… усі, кому він належав, померли не своєю смертю. Остання ось молода американка, гарна дівчина, якій діамант “Надія” дістався в спадок від бабусі, несподівано померла за таємничих обставин… Туо тільки усміхнувся: хіба може мінерал впливати на людську долю? А виявляється — може, та ще й як!
Втопивши свої очиці в діамант, кінооператор забув навіть про зйомки. Никав, як загіпнотизований.
— Це ж гігант, колос, унікум… — шепотів попеченими губами. — Скільки, цікаво, він важить?
Зважили — двадцять кілограмів! За всю історію людства ще ніхто не мав такого діаманта — ні індійські царі, ні єгипетські фараони, ні королі Британської імперії. Я сама вжахнулася, коли дізналася, що двадцять кілограмів!
— Сто тисяч каратів… — хрипів кінооператор. — Ні, цього не може бути… Це ж… мільярди доларів…
Та цей діамант унікальний не лише вагою. А форма яка чудова — октаедр у октаедрі! Видно шістнадцять граней, дванадцять вершин, здається, він бездонний усередині, безконечний. Такі в ньому відкриваються
Так от, після того, як цей нещасний кінооператор побачив діаманта, з ним щось таке скоїлось. За кілька днів схуд, почорнів, тільки очі палали вогнем. Усі думали, що він захворів. Лабан пропонував йому поїхати до Тунісу полікуватись. Не схотів. Ночами бродив по пустелі, і я боялася, що його роздере лев — ще подекуди, кажуть, гривасті трапляються в Сахарі. Але нічого, походеньки кінооператора закінчувались благополучно.
Та одного разу, коли Туо з Лабаном вилетіли на кілька днів, а наша колона рушила до нової стоянки, наміченої за сотню кілометрів, — кінооператор зник. Хтось сказав, що він полетів гелікоптером, отож і не шукали. Розташувалися в новій оазі, повернувся Туо з Лабаном, і виявилось, що кінооператора з ними не було. Де він подівся? Коли Туо заглянув до ящика, в якому зберігав свій ще не докінчений апарат, усе стало ясно: зник діамант! Кінооператор вкрав чудо-мінерал і втік…
— Далеко не втече… — сказав Лабан. — Впіймаємо.
Туо страшенно схвилювався, таким я його ще не бачила. І, звичайно, він переживав не за багатство, не за грошову цінність. Діамант для нього — насамперед фізичний прилад, технічна удача, якої він досяг після довгих років напруженої праці на своїй далекій Філії. Без цього діаманта йому нічого й мріяти про повернення на рідну планету…
Зарокотав гелікоптер — полетіли навздогін. Якщо мама подумає, що в пустелі ніде сховатися, що там усе, як на долоні, то дуже помилиться. Два дні його шукали, і все марно. Як у пісок провалився! Потім виявилося, що він таки справді одного разу, почувши гудіння гелікоптера, зарився в пісок і перележав, поки не пролетіли. Помітили його на третій день у ваді — це такі сухі річища, — і викрив його саме діамант. Чи прорвався рушник, чи він похапцем не загорнув його так, як слід, — мінерал зблиснув на мить, і цього було досить. Коли гелікоптер сів, здичавілий кінооператор ще кинувся бігти. Та куди вже там тікати знесиленому та ще й з такою ношею! Двоє Лабанових солдатів наздогнали його вмить, скрутили руки і приволокли до машини. Не кричав, не виправдувався, не просив, тільки дико поводив очима. Туо взяв свого діаманта на руки, як беруть дитя, притиснув до грудей. Попросив розв’язати злочинця і дати йому води. Коли той жадібно напився, Туо спитав:
— Ну, нащо він тобі, оцей мінерал?
Кінооператор поглянув на нього, як на божевільного, і нічого не сказав, тільки вискалив зуби. Лабан і солдати усміхнулися, і я їх розумію. Таке запитання міг задати лише неземлянин, лише той, хто взагалі не знає, що таке багатство.
Туо попросив Лабана відпустити кінооператора на волю, але той не згодився і, певне, правильно зробив, що вирішив тримати злочинця під арештом. Опинившись на волі, той міг би змовитися з гангстерами і повернутися сюди… на винищувачах! За таке багатство — мільярди! — вони б і в пекло кинулись, а не те, що в Сахару. Отож тепер цей виродок ходить під охороною двох солдатів. Учора хотів підговорити їх, мовляв, того діаманта вистачить на трьох, то вони так його потовкли, що ходить увесь у синяках. Мені його шкода. Бідолашний, може, він і не винен, що свідомість людей отруює багатство? Але якщо й кожен так, то хто ж тоді винен? І він же порушив заповідь божу: не вкрадь. Ні, мабуть-таки, сам він і винен.