У промінні двох сонць
Шрифт:
— Замкнуту кривизну? — прохопився Космонавт, і ядро його зробилося зовсім блакитним. — Але ж це означає…
— Ви вірно зрозуміли: це означає, що наш Всесвіт має межі, що він конечний як у просторі, так і в часі. Я добре розумію вашу враженість, юначе. Бо й для мене самого цей наслідок був несподіваним. Так, так. Та з цим і зараз важко погодитись: Безмежжя має межі! І я передбачаю, скільки буде висловлено негативно заряджених думок з приводу моєї формули. Втішає мене тільки одне: доки вони зберуться з думками, я вже не існуватиму, отже й не відчую колючих розрядів скептицизму і огуди.
— Навіщо ви так… — спробував потішити
— Я добре знаю свої енергетичні ресурси. На жаль, старіння молекул — незворотний процес… Але з другого боку, коли б у Природі не відбувалось незворотних процесів, то вона не могла б розвиватися, тобто не існувала б. Отже, коли я опублікую своє рівняння, ви будете далеко від нашої планети. Ось вам його графічне зображення, — учений зробив видовження в середній частині свого сферичного тіла і ним подав Космонавтові тоненьку еластичну платівку, всуціль усіяну математичними символами. — Я прошу вас якнайсерйозніше поставитися до перевірки фізичної відповідності рівняння. Вирішальне значення матиме визначення щільності речовини і вивчення поляризації світла Голубих Сонць. Адже ви перебуватимете в просторі, близькому до них, і цей фізичний ефект мусить бути там значно помітніший… Скажіть відверто: ви розумієте… важливість цього завдання?
— Не просто важливість, — відповів Космонавт, — а велич! Адже якщо ваш висновок підтвердиться, то це… це буде революція в науці!
— Я радий, що ви мене зрозуміли. Бажаю вам щасливо подорожувати і благополучно повернутися на рідну планету.
— А я вам бажаю хорошого енергетичного балансу.
— Прощайте.
— До побачення!
І Космонавт плавно полинув із Магнітного залу.
ЗНАЙОМСТВО
Її блакитні очі наче зігрівають росинки на троянді, бо краплини сяють ще веселіше і принадніше. Може, тому, що хмари опустились ще нижче. Та дівчина нічого не помічає — вона вся там, в долині хвилюючих спогадів.
…Вперше вони зустрілися в глибині Землі. Фізична лабораторія, якою він керував, була розташована в шахті — за шість кілометрів од поверхні.
Швидкісний ліфт хутко спустив її вниз. Весело вискочила з кабіни, окинула цікавим оком великий підземний майдан і, побачивши на протилежному боці білі двері, поцокотіла гладенькими плитами. Сонячно. Не вірилось, що над головою — шість кілометрів тяжкої земної кори. От лише тиша — важка, непорушна — трішки непокоїла, тривожила. Наспівуючи пісеньку, підійшла до дверей, натиснула кнопку дзвінка. І треба ж було, щоб він сам відчинив їй:
— Прошу.
Ковзнула поглядом по моложавому обличчю: все в ластовинні, навіть ніс. “Он чого ви, шановний професоре, ніколи не з’являєтесь на’екранах! — подумала з несподіваною радістю. — Але ж могли б принаймні запудрювати”.
— Я аспірантка…
Під його пильним поглядом враз погасла її безпричинна усмішка.
— І мама відпустила вас… під землю? — з удаваним співчуттям сказав він. — Ай-я-я…
Першої миті розгубилась, потім кров шугнула їй у скроні, і не встиг професор слова сказати, як вона вискочила з лабораторії. Побігла через майдан у якийсь напівтемний тунель — швидше, швидше, хоч за нею ніхто й не гнався. Їй тільки сімнадцять, та вона не дозволить себе ображати! Навіть відомим ученим, навіть світовим іменам! Як він процідив “ма-ма”!
Бігла, доки втомилася. Тунель був не
Раптом світло погасло, чорна темрява завалила все навколо. Знову засвітилось, ще раз погасло і засвітилось. “Моргаєш? — сердито подумала, простуючи далі. — Поморгай! Я не якесь дівчисько, щоб мене… От заберуся в якусь щілину — попошукаєте!”
Знала, що робить по-дитячому, але не могла вже зупинитися. Подерлася кудись убік, у лаву, як, здається, казали в давнину. Світло блимало десь позаду, а потім і зовсім зникло. Поповзла ще трохи в темряві, знесилилась. Довго лежала непорушно на теплій породі, незчулася, як і задрімала. Прокинулась, пригадала все, що накоїла, і від порому ладна була провалитися до центра Землі. Мерщій назад! Зопалу не могла знайти виходу: куди не поткнешся — стіна. Темно — хоч око виколи. Повзає в тій лаві, спідничку пошматувала, руки й ноги пообдирала, а виходу нема! Зупинилася, щоб заспокоїтись та якось зорієнтуватись. Страх здушив горло, хотілось плакати, ридати, але не могла. Полежала, відхилилась і ну мацати стіну. В якомусь закапелку зачепила плетиво дротів… Усе навколо зблиснуло, а грому вона вже й не чула…
Перше, що вона побачила, опритомнівши, було його ластовиння. Професор схилився над нею, може, його тепле дихання і пробудило її. “Отепер відправить”, — злякано подумала вона.
— Заспокойтеся, Антонідо, — лагідно сказав, ніби прочитавши її думку, — ми ще будемо разом працювати.
Згодом їй розповіли, що знайшов завал і врятував її саме він, і їй взагалі пощастило, що той стародавній заряд був од неї далеченько, та ще й за рогом.
Через два чи три дні вона почала працювати. Тепер обличчя керівника вже не здавалось таким кумедним. З кожним днем воно ставало милішим, привабливішим. Особливо очі — які вони розумні, чутливі і… ніжні! І ла— • стовиння здавалось їй тепер золотими цяточками.
…Провідною темою, що розроблялась в лабораторії, була проблема Часу, і юна аспірантка з усім своїм сім-надцятилітним завзяттям включилася в роботу. Ще на студентській лаві вона поділяла ідеї молодого ученого. Він висунув гіпотезу: час — дискретний, існує частка — він її назвав хронотоном — яка є втіленням енергії часу. Хронотон присутній в кожному атомі, кожному ядрі, він супроводжує кожну так звану елементарну частинку, набираючись її властивостей, маскуючись під них. Це — частка-хамелеон. Коли хронотон пронизує Землю з нейтріно або мчить із Сонця з фотоном — у нього немає маси спокою; коли ж він “співпрацює” з нуклонами — “підключається” до їхньої величезної маси. Треба впізнати, виявити цього хамелеона! — ось яке завдання поставив професор перед науковцями лабораторії.
У великих підземних анфіладах встановлено різноманітні прискорювачі, так звані фільтри, вловлювачі і ще багато інших хитромудрих установок. Тут бомбардували ядра, розкладали елементарні частинки, простежували сліди нейтріно… Але досі хронотон якось виплутувався з тенет.
Керівник лабораторії, бувало, тижнями не підіймався на поверхню. То працював на прискорювачах, то сидів бі ля лічилки, аналізуючії спектри різних частинок.
Вона перша сказала йому:
— Ходімте, Глібе Максимовичу, трохи погуляймо!