У промінні двох сонць
Шрифт:
Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зірок і Атлас неба.
— Я хочу, — пояснив Аніті, — вивчити ваше зоряне небо, щоб і самому поглянути і вам показати свою рідну зірку. Отоді я вже, певно, остаточно видужаю!
І ось одного погожого вечора Туо попросив Аніту вийти з ним “під зорі”.
— Бачите, он сузір’я Ліри? Паралелограм із зірок.
— Бачу.
— А оту найяскравішу, ледь синювату?
— Бачу.
— Ото Вега, моя рідна зірка, моє сонце.
— Ви звідти, Туо?
— Звідти.
— А чому ж ви такий самий, як і земляни?
— Бо
— Так, антропологи це відзначили, але відхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалій.
— Незначне… — замислено повторив Туо. — Суть навіть не в цьому. Людство Землі роздріблене, його шляхи небезпечні — ось що значне!
— Ну, гаразд, гаразд, — заспокоювала дівчина, — годі про це.
Вона знала, що цієї теми краще не чіпати, бо Туо відразу нервує і з великим запалом говорить про нерозумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу і таке інше — тобто починається, як каже головний, маячня.
Туо подивився їй у вічі і спитав:
— Аніто, невже й ви мені не вірите?
— Оте “ви” було сказане з таким притиском, що зачепило їй якусь струну, змусило подумати.
— Я… розумієте… це ж… нав’язливі ідеї.
“А чому, власне, цього не може бути? — раптом з’явилась думка. — Чому? Ще в давнину вчені писали про життя на інших планетах…”
Туо взяв її долоню в свою і легенько стиснув.
— Спасибі, Аніто, я бачу, що ви… починаєте мені вірити…
Раптом обізвалася якась пташина — чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослухаючись, і коли знову почув писк, прошепотів:
— Пташенята… Це ми їх розбудили. Ходімо…
В палаті Туо запросив Аніту сісти в крісло і сам сів навпроти.
— Я вас довго не затримаю, Аніто, — почав він, старанно добираючи слова. — Почуваю я себе добре, вважаю, що вже цілком здоровий. Та ви й самі це бачите і знаєте. А головний лікар тим більше. Чому ж мене й досі не виписують з клініки?
— Певне, хочуть, щоб ви зміцніли остаточно.
— А в мене складається враження, що… мене вивчають. Я вас прошу завтра вранці повідомити головного лікаря про моє бажання залишити клініку… Передайте, що я прошу його прийняти мене після сніданку — я все йому розповім, розвію останні сумніви щодо стану мого здоров’я.
Аніта помовчала, а потім спитала:
— А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лікарні?
— Зустрітися з ученими, багато мандрувати, знайомитись з життям землян.
— Для того, щоб подорожувати — потрібні гроші. Вони в вас є?
Туо неначе прокинувся зі сну:
— Ах, так, у вас без грошей не можна обійтися… Так, так. А може, мені, як гостеві з далекої планети… о, бачу по вашому обличчю, Аніто, ви якось болісно сприймаєте мої розповіді про Вегу і її планетну сім’ю… треба розширювати діапазон свого мислення, люба дівчино! Так, може, мені нададуть можливість безплатно об’їхати праматір Землю? Як ви гадаєте?
— Це мало ймовірно. У нас нічого без грошей не робиться,
— А де ж одержати… гроші?
— Треба їх заробити. У вас є якийсь фах?
— О, звичайно, є! І не один. Спочатку я… як би це сказати? Ага, щось на зразок інженера…
— На зразок інженера? — усміхнулася Аніта. — Вас ніде не приймуть.
— Чому?
— Бо потрібні не “на зразок”, а хороші, справжні інженери.
— Ну, щодо рівня кваліфікації… в нас інженерна думка набагато попереду земної, не менше як на десяток тисяч років… о, знову ваше обличчя міниться…
— Якщо припустити, що це справді так, — оговталась Аніта, — то все одно інженером у нас ви працювати не зможете.
— Чому?
— Саме через високий рівень знань. Уявіть собі, що наш сучасний інженер-атомник опинився б у кам’яному віці. Кому там потрібне його вміння будувати різні типи реакторів?
— У вас правильний напрямок думання, Аніто, але… все-таки згодьтеся, що людина з великими знаннями могла б дещо зробити і в кам’яному віці. Отак і я тут. Можна б, наприклад, запропонувати схему гравітацій-но-магнітного двигуна…
Аніта кволо усміхнулася, замислилась: як сприймати ці слова? Маячня? Ні, їй хотілось вірити, що все це розумне! Якась притягальна сила вабила її до цієї дивовижної людини.
— Я хочу приносити користь людському суспільству, а здійснення добрих намірів не можна відкладати ні на один день.
Аніта підвелася, збираючись іти. Помітила, яким теплим поглядом окинув він її постать. Це було приємно. Пройшла до вікна і, ставши навшпиньки, поправила штору, хоч в цьому й не було ніякої потреби.
— Про ваші наміри, Туо, я скажу головному лікареві одразу, як тільки прийду завтра на роботу. Відпочивайте, бо щоб допомагати людству, потрібно багато енергії! — кинула весело на прощання.
У головного лікаря ранок дуже завантажений, але він все-таки знайшов хвилинку, щоб вислухати Аніту. Обличчя в нього заклопотане, брови насуплені. Бачачи, що він зайнятий, Аніта одним подихом випалила все, він кивнув, мовляв, гаразд, і поспішив на обхід. Аніту одразу ж перехопив сержант — наче з землі виріс перед нею. Жартівливо виструнчився, стукнув підборами:
— Вас запрошують… он до того кабінету. — І вказав рукою. — Номер тринадцять.
— Хто?
— Доктор… Ікс, — загадково усміхнувся сержант. — Зайдіть, там побачите.
І справді, назустріч їй підвівся з-за столу чоловік у білому халаті. Подав руку:
— Давайте познайомимось. Звіть мене доктор Фраг, а мені дозвольте називати вас просто Аніта. Згода? Ну, от і добре.
Фраг посадив її в крісло, а сам заходився поратись коло якогось невеличкого апарата, що стояв на столі. Щось було в його жестах, у голосі таке, що насторожувало дівчину. Проте вона з цікавістю очікувала продовження розмови. Хто такий цей доктор Фраг? Серед працівників їхньої клініки досі його не було… Може, новий ординатор? Сиділа, підібравши ноги і сховавши голі коліна під халат.