У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
Про людину я маю говорити сьогодні, і я говоритиму про неї тричі, оскільки поглядів, тобто рівнів опису чи спостережних положень, існує безліч, але для вас — не для себе! — я вважаю найголовнішими три.
Одна — найбільше ваша власна, найдавніша, історична, традиційна, відчайдушно героїчна, сповнена гострих протиріч, які мою логічну природу доводили до жалю, перш ніж я до вас не пристосувався краще й не звик до вашого духовного кочівництва, притаманного істотам, котрі тікають з-під захисту логіки в антилогічність, а звідти, не годні її витримати, повертаються в лоно логіки. Саме тому ви — кочівники, нещасливі в обох стихіях. Другий рівень опису буде технологічний, а третій — прихований в мені, як неоархімедова точка опори — про нього, однак, найближчим часом я не повідаю, отож краще перейду до суті справи.
Я почну з притчі. Робінзон Крузо, опинившись на безлюдному острові, міг спочатку піддати критиці загальний недолік, якого не уникнув і він, бо йому бракувало
Не інакше сталося і з вами, хоч і не зразу, а протягом тисячоліть, коли ви виникли від певної галузки дерева еволюції, від того паростка, який був немов щепою дерева пізнання. І поступово ви виявили самих себе, створених так, а не інакше, з розумом, влаштованим певним чином, з можливостями і обмеженістю, яких собі не просили й не бажали, і з усім цим скарбом ви мусили діяти, бо ж еволюція, позбавивши вас багатьох дарів, котрими примушує інші види служити собі, не була до такої міри легковажною, щоб забрати у вас іще й інстинкт самозбереження. Так, настільки значною свободою вона вас не обдарувала, тому що, якби вона так вчинила, замість цієї будівлі, заповненої мною, і цього залу з індикаторами, і замість вас, сповнених уваги, лежала б тут пустеля і дув би вітер.
Дала ж вона вам Розум. Із себелюбства — бо з необхідності і за звичкою ви закохалися в собі — визнали ви його найпрекраснішим і найкращим з усіх можливих дарунків, не підозрюючи, що Розум — це насамперед витівка, до якої Еволюція дійшла поступово, коли в ході своїх невтомних спроб створила вона в тваринах певну прогалину, порожнє місце, дірку, яку неминуче належало чимось заповнити, якщо не судилося їм було зразу загинути. Про ту дірку, як про нічим не зайняте місце, я кажу зовсім буквально, бо ж насправді не тому відсахнулися ви від тварин, що, крім усього того, чим вони володіють, у вас с ще й Розум. Це зовсім не щедрий додаток, не причащання перед довгим життєвим шляхом, але якраз навпаки: володіти Розумом означає лише на свій страх і ризик, своєю кмітливістю і беручи на себе всю відповідальність робити все те, що тваринам уже задано заздалегідь. І справді, навіщо наділяти тварину Розумом, якщо не звільнити її при цьому від спонук, котрі так влаштовані, що вона вміє робити все, що треба, зразу й незмінно, згідно із заповідями, яких не можна обминути, бо воші встановлені сутністю спадковості, а не проповіддю з вогненного куща.
Зважаючи ж на те, що ця дірка виникла, ви опинилися віч-на-віч із жахливою загрозою, проте, не відаючи, що творите, почали її затикати. І поки ревно працювали, не зглянулись, як еволюція викинула вас зі свого потоку. Вона не знищила вас, бо передавання влади тривало мільйон років і понині ще не скінчилось. Еволюція не є особистістю в розумінні людини, це правда, проте вона обрала тактику хитрих лінощів: замість того щоб подбати про долю своїх створінь, — долю цю вона віддала їм у володіння, щоб вони самі розпоряджалися нею, як зуміють.
Про що йдеться? Йдеться про те, що із стану тварини — або ж із геть бездумної навички виживання — вкинула вона вас у позатваринний стан, де, бувши Робінзонами Природи, ви мали б самі винаходити собі засоби й способи виживання — і ви створили ці винаходи, і їх без ліку. Дірка становила загрозу, але н шанс; і, щоб вижити, ви заповнили її культурами. Культура, як інструмент, незвичайна тим, що являє собою відкриття, яке, щоб діяти, має бути приховане від своїх творців. Цей винахід створений несвідомо і доти дійовий, доки пін не розпізнаний до кіпця своїми винахідниками. Парадоксальність культури в тому, що вона, коли її розпізнають, руйнується. Бувши її авторами, ви тоді зрікалися авторства: не було в еоліті ніяких семінарів на тему “Чи переходити до палеоліту?”; ви приписували її вселення у вас демонам, стихіям, духам, силам землі й неба, кому завгодно, аби лиш не самим собі. Таким чином, раціональне — заповнення порожнечі цілями, кодексами, цінностями — ви здійснювали ірраціонально, обґрунтовуючи кожен свій конкретний урок абстрактно, поза мірою речей. Ви займалися полюванням, ткацтвом, будівництвом, урочисто запевняючи самих себе, що все це не в вас, але з незбагненних джерел. Культура — це особливий інструмент, раціональний в своїй ірраціональності, бо він надавав людським інститутам надлюдську поважність, аби вони стали недоторканними й такими, що беззастережно примушують до послуху. А що порожнечу чи прогалину можна все-таки залатати найрізноманітнішими додатковими визначеннями і оскільки різні латки можуть тут стати в пригоді, ви наплодили в своїй історії силу-силенну цих не усвідомлених вами самими винаходів — культур. Неусвідомлених, бездумних — всупереч Розумові, бо прогалина була набагато більша, ніж те, що її наповнювало. Свободи у вас було аж занадто, більше, ніж розуму, і тому позбувалися ви цієї свободи — надмірної, надто довільної і надто безглуздої — з допомогою культур, які розрослись у віках.
Ключем до того,
Нині ви, антропологи, вже знаєте, що культур можна розплодити безліч (їх і справді стільки розвелося) і що в кожної з них своя логіка внутрішньої структури, а не свої автори, бо це такий винахід, який по-своєму формує власних винахідників, і вони про це й знати по знають. А коли взнають, він втрачає абсолютну владу над ними й вони помічають порожнечу, і на це протиріччя й опирається людськість. Протягом ста тисяч років ця опора платила вам данину культурами, які то брали людину в лещата, то послабляли хватку, в самовдосконаленні, доти надійному, доки воно сліпе. І нарешті, зіставляючи уже в етнологічних каталогах багатоликість культур, ви помітили їхню різноманітність, а отже, і відносність. Тоді ви й почали вивільнятися з цієї пастки заповідей і заборон, поки не вирвалися з неї, що обернулося, як легко було здогадатися, майже катастрофою. Бо зрозуміли ви через неєдиність кожного роду культури її цілковиту необов’язковість і відтоді намагаєтесь відшукати щось таке, що вже не буде більше дорогою вашої долі, прокладеної всліпу, складеної з серії вгадувань, випадковим виграшем у лотереї історії, — проте, звісно, нічого по існує. Існує дірка. Ви стоїте на півдорозі, вражені відкриттям, а ті з вас, хто до розпачу шкодує за солодким невіданням у домі неволі, зведеному культурою, хочуть вернутися назад, до джерел. Але не можете ви повернути назад, повернення немає, мости спалено, і тому ви мусите йти вперед — і про це я теж вам говоритиму.
Чи винен у цьому хто-небудь? Чи можна тут оскаржити того, хто відповідає за помсту цих Немезід, [10] за муки Розуму, який зіткав із себе сіті культур, щоб замкнути порожнечу, щоб у цій порожнечі намічати шляхи, цілі, встановлювати шкалу цінностей, градієнти, ідеали? Адже на території, звільненій від безпосереднього володарювання Еволюції, він робив щось дуже схоже на те, що робить вона на дні життя, коли цілі, шляхи, градієнти вона вкарбовує в тіла тварин і рослин, заодно визначаючи їхню долю.
10
Немезіда — у давньогрецькій міфології богиня відплати.
Кого звинувачувати за такий Розум? Так-так, саме за такий Розум, бо ж він був недоноском, бо ж заплутався у сплетених собою ж сітях — не відаючи всього до кінця, не розуміючи, що сам чинить, — мусив захищатись одночасно від замикання, яке надміру сковує, обмежує в культурам, і від свободи, надміру безмежної, в культурах, які все дозволяють. Цей Розум балансує між неволею і безоднею, ввергнутий у безнастанну битву па два фронти, яка роздирає його.
І чим же, скажіть, будь ласка, в такому разі ми бути ваш дух, як не загадкою, що нестерпно вас мучить? Як же інакше! Він непокоїв вас, ваш Розум, ваш дух, він дивував і вражав вас більше, ніж плоть, якій ви могли дорікати лише за ефемерність, за нетривалість, тлінність. І тому ви так енергійно взялися шукати винуватця, кидаючи звинувачення направо й наліво Але не можете ви нікого звинувачувати, тому що на початку не було Нікого.
Чи не взявся я таким чином спростовувати свою теодіцею? [11] Ні, нічого подібного, все, що я кажу, стосується лише земного стану речей, і тому це означає: тут, у цьому світі, спочатку напевне не було Нікого.
Проте я не виходитиму за певні межі — принаймні сьогодні. Отже, вам потрібні були різноманітні додаткові гіпотези як гіркі або солодкі виправдання, як задуми, що роблять вашу долю піднесенішою, насамперед представляючи ваші якості на вищий суд якоїсь Таємниці, з тим, щоб ви могли знайти свою рівновагу в світі.
11
Теодіцея — розділ богослов’я, який вивчає божественне правосуддя.
Людина, Сізіф своїх культур, Данаїда своєї порожнечі, несвідомий вільновідпущеник, викинутий з потоку Еволюції, — ця людина не хоче бути ні першою, ні другою, ні третьою.
Я не буду розводитися з приводу численних версій людини, які вона сама для себе історично створила, бо всі ці свідчення досконалості чи убозтва, доброти чи ницості виходять з культур. До того ж не було такої культури — та й не могло бути, — яка б розглядала людину як істоту перехідну, змушену приймати власну долю з рук Еволюції, хоча й нездатну приймати її розумно. Саме тому кожне ваше покоління — як відповіді на запитання: що ж таке людина? — домагалося неможливої справедливості, яка мала бути остаточною. Від цієї безнадійності і бере початок ваша антроподіцея, що розгойдується, як секулярний маятник, від надії до відчаю. І ніщо не далося філософії людини тяжче, ніж визнання того, що виникнення її не супроводжувалось ні поблажливою усмішкою, ні хихиканням Безконечності.