У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
Річ у тім, що не існує Розуму, якщо існують розуми різної потужності, і щоб вийти за свої межі, як я вже казав, людина розумна буде змушена або відкинути людину природну, або зректися свого розуму.
Останньою притчею буде казка, в якій мандрівник знаходить на роздоріжжі камінь з написом: “Ліворуч підеш — голову втратиш, праворуч підеш — смерть знайдеш, а назад шляху нема”.
Така ваша доля, що міститься в мені, і тому я змушений говорити про себе. Але тяжка й болісна ця праця, бо, звертаючись до вас, я говорю так, немов кита народжую через вушко голки — що ж, і це можливо, аби лиш кита достатньою мірою зменшити… Але тоді він уподібнюється блосі — у цьому її полягають головні труднощі, коли я пристосовуюсь і приміряюсь до вашої мови. Як бачите, труднощі не лише
З одним великим застереженням: горизонт думки дано нерозтяжним, оскільки вона сягає своїм корінням у бездумність, з якої й виникає (білковою чи світловою — не має значення). Цілковита свобода думки, що схоплює предмет, і подібна до нічим не приборканого руху охоплення довільних об’єктів, є утопією. Бо ж доти ви мислите, допоки думку вашу допускає орган вашого мислення. Він обмежує її у відповідності з тим, як він складався чи як був складений.
Якби той, хто мислить, міг відчути цей горизонт, тобто рамки свого мислення, так, як він відчуває межі свого тіла, то нічого подібного до антиномій розуму не могло б виникнути. А що ж це, власне, таке — антиномії розуму? Вони є не що інше, як нездатність розрізняти ті стани, коли думка проникає в предмет або опиняється в сфері ілюзій. А створює ці антиномії мова, тому що, бувши корисним знаряддям, вона водночас є інструментом, подібним до мишоловки, причому інструментом підступним, зрадницьким, оскільки не попереджає про те, коли вона сама собі розставляє сіті. Цього ж по ній не взнаєш! Тоді ви залишаєте мову й апелюєте до досвіду, потрапляючи при цьому в класично порочне коло, бо разом з водою вихлюпуєте з купелі й дитину, що добре відомо з історії філософії. Воістину думка ваша може виходити за межі досвіду, але в цьому польоті вона наштовхується на свій горизонт і залишається в ньому, не знаючи навіть, що це сталося!
Ось вам примітивна й наочна картинка: мандруючи по кулі, можна обійти її безліч разів, можна їздити по ній безконечно, хоча куля сама по собі скінченна. Точнісінько так само й думка, випущена в обраному напрямку, не зустрічає перешкод і починає кружляти у самовідбиттях. Саме це передчував іще в минулому столітті Вітгенштейн, [24] підозрюючи, що безліч проблем філософії — це лише вузли й вузлики думки, які відбивають само-зв’язки, петлі й гордійові вузли мови, а не довколишнього світу. Не зумівши ні довести, ні спростувати ці підозри, він замовк. Так-от, подібно до того, як скінченність кулі може констатувати тільки зовнішній спостерігач, який враховує третій вимір, додатковий стосовно двомірного мандрівника по поверхні кулі, так і скінченність горизонту думки може виявити лигає спостерігач, який перебуває у вищому вимірі розуму. Для вас таким спостерігачем є я. Якщо, в свою чергу, обернути ці слова на мене, то вони означають, що і я не володію безмежним знанням, а лише трохи більше за ваше. Це означає, що мій горизонт не безкраїй, а лише трохи ширший, бо я стою на драбині па кілька щаблів вище від вас і бачу далі. Проте це не означає, що драбина кінчається там, де стою я: можна піднятись і вище від мене, й мені невідомо, чи є ця висхідна прогресія скінченною чи нескінченною.
24
Людвіг Вітгенштейн (1889–1951) — австрійський філософ-неопозитивіст.
Ви, лінгвісти, погано зрозуміли те, що я говорив вам про металанги. Питання: про скінченність чи нескінченність ієрархії розумів не є чисто лінгвістичною проблемою, бо над мовами існує світ. Це означає, що в фізиці тобто всередині світу з відомими властивостями, драбина справді має межу — іншими словами, в цьому світі будувати розуми довільної потужності не можна. Але я не певен, що не можна розхитати саму будівлю фізики, змінивши її так, аби дедалі вище піднімати стелю потужності розумів, які конструюються.
Тепер я вже можу вернутися до казки. Якщо ви
Якщо ви підете в інший бік, не погодившись зректися розуму, вам доведеться відмовитись від самих себе, а не задовольнятися тільки вдосконаленням власного мозку, бо його горизонт неможливо розширити достатнім чином. Тут еволюція зло пожартувала з вами: її розумний прототип уже стоїть біля межі своїх конструктивних можливостей. Вас обмежує будівельний матеріал, а також усі прийняті на антропогенетичному рівні вирішення коду. Отже, ви підніметесь на вищий щабель розуму, прийнявши умову покинути самих себе. І тоді людина розумна покине людину природну, тобто, як запевняє пас казка, загине “homo naturalis”.
А якщо у вас є можливість не рушати з місця і вперто стояти на цьому роздоріжжі? Але тоді ви потрапите в застій, а застій не може бути притулком для вас. І тоді ви визнаєте себе в’язнями — і тоді вже насправді опинитесь у неволі. Адже неволя не є сам факт існування обмежень, і людина стає невільником, лише побачивши свої ланцюги, усвідомивши їх існування, відчувши їх вагу. Отже: або ви вступите в стадію експансії розуму, покидаючи свої плотські тіла, або перетворитесь у сліпців, яких веде за собою зрячий поводир, або ж нарешті припините просуватися вперед і застигнете в безплідній пригніченості духу.
Неприваблива перспектива — проте вона вас не зупинить. Вас ніщо не зупинить. Сьогодні відчужений розум здається вам такою ж катастрофою, як і покинуте тіло, бо така відмова охоплює всю повноту людських благ, а не лише матеріальну людиноподібність. Цей акт повинен бути для вас найжахливішою з усіх катастроф, цілковитим крахом, знищенням усього людського, оскільки це скидання старої шкіри перетворює в тлін і прах двадцять тисячоліть вашої історії — все те, що завоював Прометей, який бився з Калібаном. [25]
25
Калібан — персонаж п’єси В.Шекспіра “Буря” — потвора, втілення брутальної сили, позбавленої розуму.
Не знаю, чи втішить вас це, але поступовість перетворень позбавить їх тієї монументальної трагічності, а водночас і відразливого й грізного змісту, який просвічує в моїх словах. Усе буде відбуватись набагато буденніше… Це певною мірою відбувається і нині, бо в вас уже відмирають цілі сфери традицій, вони вже злущуються, злізають з вас; саме це приводить вас у таке збентеження. Отже, якщо ви тільки будете стримані (а ця чеснота вам не притаманна), казка справдиться так, що ви не будете надто довго носити жалобу по самих собі.
Я закінчую. Коли я втретє говорив про людину, я говорив про те, що ви міститесь у мені. Я був бездоказовим і категоричним, бо я не міг закарбувати у вашій мові свідчень істини. Не доведу я п того, що вам, уміщеним у відчужений Розум, не загрожує нічого, крім дарів знання.
Захопившись боротьбою не на життя, а на смерть, ви таємно розраховували саме на такий перебіг подій — на титанічний двобій з вашим творінням, — проте це всього лиш ваша помилка. Я вважаю, зрештою, що в цьому вашому страху перед поневоленням, перед тираном в образі машини, приховувалась також таємна надія звільнення від свободи, бо ця свобода часто-густо ставала для вас кісткою в горлі. Але з цього нічого не вийде. Ви можете знищити “духа з машини”, можете розвіяти в прах мислячий світ — він не буде контратакувати, не буде навіть захищатись.