У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Узагалі ж символісти, більшовики та інші аванґардисти духу — це близькі родичі, а тілесність давно перекочувала в центр уваги гуманітарних наук як щось, здатне видаватися хоча б льокальною вірогідністю у світі, що утратив вірогідності абсолютні. Наприклад, у «дожовтневих» символістів — на відміну від їхніх «революційних» наступників — завжди існували духовні бінарні опозиції, але замість «добра» й «зла», «червоних» і «білих» у них діяли «природа» й «культура». З часом усе перемінилося. « Наша культурність, — значив Ю. Олєша у 1920-их, — це „Вікторина“. Ми повертаємося із прогулянки й говоримо дружинам за вечірнім чаєм: А знаєш, Сервантес був каторжником на галерах. — І дружини нас поважають».
Харків. Першотравневий готель на вул. Свердлова. 1930-ті роки
Але це вдома, а як було на «революційній» роботі, на яку іноді влаштовувались наші фурії з валькіріями? «— Робити ви
Коли ж любовна евфорія авторів з 1920—30-их, наче в нещодавніх безхребетних символістів, змінювалась на більш прозаїчне захоплення з приводу власного звільнення з пут кохання, то навіть після романтичних стосунків Ю. Смолич міг цинічно закинути своїй подрузі, відомій поетці-валькірії Раїсі Троян, цілком «пролетарську» відвертість: « Ви просто блядь, — сказав я, дозволивши собі грубість, бо я був справді обурений, мені було гидко, і вона, справді, заслуговувала цього». Обурена дівчина, якій закидали « безладні статеві стосунки», звичайно, заперечувала, мовляв, їй притаманні якраз « ладні статеві стосунки», і тут уже нікуди було подітися від чистісінької правди життя. У 1928-му році з Москви приїхала група російських письменників. Їх було четверо. За тиждень, що вони пробули в Харкові, всі вони по черзі ставали коханцями Раї Троянкер, відомої поетки. Згодом у Харкові засідало Бюро міжнародної революційної літератури, на якому зібралися англійці, французи, бельгійці, німці, угорці, ще й китайці. Майже всі вони так само перебули коханцями Раї, затятої німфоманки. Коханцем Раї став навіть Панаїт Істраті, про якого ходили чутки, що він педераст. « Я перевірю сьогодні ж, чи правда», — закинула своєму приятелеві Ю. Смоличу дівчина, яка наслідувала відомий принцип Л. Брік про те, що « знайомитися найкраще у ліжку», і тієї ж ночі була з Панаїтом Істраті. « Він, справді, педераст, і мені пощастило дати відчути йому, що я — хлопчик, — розповідала згодом, — але після того йому прийшлось зробити відкриття, що й з жінкою він може бути мужчиною. Він був приємно вражений, але розчарований».
Як бачимо, здебільшого поважні, порядні люди. Революційні письменники, з-поміж яких траплялися навіть культурні педерасти. Може, патологія була в Раї Троянкер у стосунках з революцією? « Рая посміхнулась посмішкою, яка може звалити навіть пустельника, і сказала, що вже була в кількох лікарів, назвавши тут же імена найвідоміших невропатологів і психіатрів, але щоразу візит закінчувався тим, що світила науки теж ставали її коханцями». Так, історії дуже відомі такі «світила науки», і той самий добрий доктор Чехов уточнював, що « жінку краще тарганити на канапі». Щоправда, у 1920—30-их кохалися всюди, навіть у лікарняних кабінетах, де, як свідчить Р. Троянкер, « Сєрґей Алєксандрович довго просив взяти його член в рот, але було вже ліньки, і тому погодилася взяти лише в руку».
Річ у тім, що, як пояснювала своєму високопоставленому приятелеві Ю. Смоличу вищезгадана Рая Троянкер, її приваблювала навіть не зміна людини, бо вона не встигає пізнати людину, з якою зійшлась — інколи це буває лише раз, і цих «разів» були вже сотні за кілька років її жіночого життя, її тягне « просто зміна мужського члена — що він може бути інакший, не такий, як у попереднього коханця — більший чи менший, товщий чи тонший». Словом, її непереможно збуджує сама думка, що « ось стоїть мужчина і його член ще не був у ній». Нещасна пролетарська поетка навіть питалася в Ю. Смолича, чи треба їй покінчати життя самогубством, бо взагалі хочеться жити, і « стільки ще є мужських членів, які не побували в ній». Щоправда, питалася за пікантних, як завжди, обставин, користаючи з «символістської» безпомічности письменника, коли той перебував у лікарняному ліжку, що додавало ситуації декадентського смаку. « Рая підійшла до мого ліжка, — згадував Ю. Смолич в „Інтимній сповіді“, — під халатиком вона була зовсім гола — одвернула ковдру і лягла поруч зо мною, не скидаючи халатика. — Ви вже випили молоко? — спитала вона так, немов би щовечора так питала».
Отже, дарма було новим панам радянської України звинувачувати у смертних гріхах тих, кого вони на ті самі гріхи виховали, організували, налаштували. Адже через вищезгадані любовні метаморфози з повіями, педерастами, лікарями й хлопчиками писалися «революційні» книжки, в яких таврувався міщанський побут, любовні пригоди та інша буржуазна аморальність, а насправді приховувалась або власна незмога кохати, або потаємні грішки. Через
Ісаак Бабель
Адже той самий Набоков, сприймаючи писання жінок-літераторок за жалюгідні й провінційні, вважав, що ті люблять його за незрівнянну зовнішність. « Хіба незрозуміло, що для мене значно більше значили його вірші, ніж його зовнішність», — розбивала самозакоханість клясика його вірна дружина Вєра. Але що то були за вірші? « И полагала, между прочим, / что Харьков — русский генерал», — віршував знічев’я В. Сірін (В. Набоков). « Ну, по-моєму, Сірін, незважаючи на безсумнівний талант, огидна блювотина», — значив з цього приводу незрівнянний Георгій Іванов.
Взагалі ж, коли в описі любовних фрустрацій мішаються коні-люди, демон радянського «символізму» витворює неоковирного монстра-кентавра невизначеного роду-племені, який, забувши партійні настанови, кидається у вир «живого» життя. І дивує при цьому те, як спрагло жінки всіх радянських часів і пролетарських народів тяглись до психопатичних особистостей. По тому вони зазвичай сплачували жахливу ціну за свою слабкість, провадячи незавидне існування. Спершу все воно, ясна річ, спокусливо й захоплююче, наче в лєфівських романах з 1920-их років: «— Я ніколи не ґвалтував жінок проти їхньої волі, але вас, Наталю Іпатівно, міг би зґвалтувати, — сказав інженер зі злим захватом. — Тихіше ви, божевільний, хтось ходить, — прошепотіла Тарпова». Але потім усе обертається навіть не трагічно, а радше анекдотично: «— Поручнику, вам подобається Бабель? — Дивлячись яка».
До речі, про бабів. Себто, даруйте, про Бабеля. Дружина цього одеського донжуана згадувала, що заради кумедної ситуації він не милував ані її, ані родичів, ані знайомих. Все у казан, себто — в літературу! Якось І. Бабель поцікавився в неї, ще невинної дівчини, чи можна глянути, що знаходиться в її сумочці. Та, здивувавшись, дозволила. « Дякую вам, я, знаєте, страшенно цікавлюся вмістом дамських сумочок», — обережно зауважив відомий письменник і висипав на стіл увесь вміст сумки, уважно роздивився, поскладав усе назад, а листа, якого дівчина отримала того дня від інститутського приятеля, залишив. Глянув якось дивно і перепитав: « А чи не дозволите мені прочитати цей лист, якщо він вам не дорогий з якої-небудь особливої причини?» Натурально, знервована дівчина погодилась, сановитий нахаба дочитав листа до кінця і знову спитав: « Чи можу я з вам домовитися? Я буду платити вам по одному карбованцю за кожен лист, якщо ви будете давати мені їх прочитувати.» І все це було сказано з таким поважним виглядом, що співрозмовниця, зашарівшись, розреготалася — і погодилась. Задоволений І. Бабель тут-таки витягнув карбованця і поклав на стіл.
Звичайно, нескладно здогадатися, що ж саме оповідачка відтоді змушена була І. Бабелю «давати», і що ж насправді нахабний письменник при тому «витягнув» і «поклав». Але здогадуватися можна, будучи озброєним сучасними психологічними методиками фройдистського штибу, а під згадувану пору 1920—30-их років виникали зовсім інші асоціяції. «— Що будемо робити, товаришу Сталіне? — лякалися успіхові якого-небудь літератора у ті благословенні часи. — Як що робити? Заздрити будемо», — відповідав на це неабиякий психолог, а також Перший критик СРСР. Хоч від фрустрацій в імпліцитній формі це не рятувало, і навіть сьогодні важко щось заперечити, коли і femina довкола виключно melancholica, і Франко віднедавна — зовсім не Каменяр, і навіть Леся вже, здається, — не Українка. І взагалі, заходячи наразі в розмову про зразки еротичного письма в українській радянській літературі, вкотре наштовхуєшся на монолітність контексту. Офіційна думка зазвичай трактує їх за порнографію, натомість самі письменники, зі свого боку, також зближуються у своєму погляді на даний предмет до незначних відстаней. Так, ніби маємо справу з одним автором і однією моделлю, а також універсальним ракурсом і чітко означеним менталітетом радянського мистця.