У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Родина Михайля Семенка
На відміну від «революційних» валькірій, що дозволяли собі багато чого у вищезгаданому житті з літературою, пролетарські письменники-відчайдухи в «жіночому», чи пак любовному питанні почувалися незатишно. На їхні тексти з тестикулами жінки майже не звертали уваги, якщо писання не приносили шалених гонорарів, як у В. Сосюри. Тож невблаганне падіння у вищезгаданий відчай з наганами й самогубствами оберталося психологічною травмою, сублімаційними замінами «жінки» на «літературу» й навпаки, ревнивим ревом В. Маяковського, мазохістським співом В. Свідзінського, а також відвертими адюльтерами М. Куліша, які й виправдовували письменницьку творчість, що зазвичай перетворювалась на процес зализування розриву між письменницьким «я» і довколишнім світом. Пробували зализувати? Це, по суті, найоптимальніше виправдання, оскільки решта імпульсів до писання (естетичні,
Загалом клясова ненависть у писаннях пролетарських авторів — це не просто ворожість до незбагненної антиреволюційної сили. Іноді це була типова незмога здобути перемогу на любовному фронті, а чи неспроможність отримати задоволення від «живого» життя в силу партійних зобов’язань і негласного морального кодексу радянського громадянина. Також іноді це було невміння спитатися в жінки, чи можна закрутити з нею виробничий роман, а чи просто запросити до кав’ярні на чарку супу й палку чаю, як жартували в пролетарському Харкові. І тоді « поїзди йшли на Захід», чи пак у «творчі» відрядження, де жінки були більш поступливі та менш «революційні», чи пак міщанські. « Товариші, / Говорю серйозно: без Европи нам — / як попам без / душі: / Обійтися ніяк не можна», — наполягав завзятий М. Семенко, знемагаючи 1929-го року від «футуристичного» лібідо в «Пісні поета, що пробув три тижні у Берліні за командировкою Нар. Ком. Освіти»: « Чи дасть мені ще / Радянська влада кохана / долярів! / Хоч невеличку жменьку — / щоб і на той рік хоч трохи я відчув себе у / справжню культуру, европейську, закоханим!» І це попри те, що його ж поплічник А. Зимний того ж 1929-го року застерігав: « Раднарком і Політбюро — / не чудотворні ікони; нічого молитись їм / про своєчасне устаткування / на приватних кватирях / соціялістичного комфорту, / і одночасно / видурювати в Церобкопі зайву пару галош». А ось наприклад, художник І. Бродський нічого не видурював, а користувався тим, що дарувала сама радянська дійсність. Так, намалювавши у 1934-му році портрет І. Сталіна, він мріяв про поїздку до Америки: « Там дадуть за портрет Леніна 75 000 дол.»
Микола Куліш
Натомість менш метиковані й завзяті лише понуро констатували любовно-творчу безвихідь. « Письменницька братія сновигає з важкими від утоми очима, і тільки мрійно дивиться на ті шляхи, що втікають із Харкова в степи, до моря, до синіх обріїв, — значив М. Куліш. — Повернешся — і охопить тебе харківська пиляка, вонь, ще й до того і друзів нема». Справді, друзів, і тим паче з жінок, у тамтешнього номенклятурного панства було негусто. А як же, спитаймося, Жан (Іван Дніпровський) або Аркадео (Аркадій Любченко), з якими дружив М. Куліш? « Люди живуть разом і ніяк не можуть роз'їхатися. От і все. Видати їм квитки — і п'єса скінчиться», — підказував драматургові «невиїзний» О. Мандельштам, а призабутий А. Штейнберґ додавав: « Кроме женщин, есть еще на свете поезда, / Кроме денег, есть еще на свете соловьи. / Хорошо бы укатить неведомо куда, / Не оставив за собою ни друга, ни семьи».
Зрештою, про « неведомо куда» під згадувану пору червоного ренесансу вже написали О. Генрі з Жюлем Берном, але наразі мова саме про комункультівські мандри потаймиру, які завершувалися сварками, бійками, скаженим калатанням серця й розчавленою в сперму мрією про Загірню комуну. Себто про комуністичне щастя. Чи пак, про вищезгадану «командировку» до Берліну. Коротше, про родову, клясову травму. Визнати це вдавалося не кожному з письменницької спільноти 1920—30-их років. Мабуть, не до щастя було тамтешнім героям, або кожен з них під «щастям» розумів щось своє, персональне, навряд чи схоже на Радянську Україну. «Цей час відкритості існує перманентно, — переконує у своєму „Поезієзнавстві“ І. Лучук. — Так само безперервно існує і щастя, та осягається воно окремими особами лише тоді, коли з'являється його воля і підходить його час». Натомість решта, додамо, так і залишились в історії української радянської літератури в якості почесних полюціонерів.
Безперечно, письменницьке щастя — це найвища стадія колективної протоплазми, просвітленої пролетарським духом, але не найвища стадія европейського духу, обтяженого українською протоплазмою. Себто наразі йдеться про ступені розвитку кожного з будівничих Загірньої комуни, коли на певній стадії категорія «щастя», як проблема « долярів», злуплених з « радянської влади коханої», знімається. І тоді надходить похмільне усвідомлення власної ницости, чи пак катарсис. « Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати, — пишуть з цього приводу в записниках „м’ятежної“ доби. — Ну, спати, просто спати, розумієш?..
Ці думки підтверджує-заперечує також А. Мішо:
« Моє щастя таке впевнене, що викликає в мене відчай. Витягує з мене всі поривання, відбираючи зір, слух, і його все більшає… а мене все меншає…
Воно безмежне, без меж… без…
А тим часом — то лише якась дещиця. Моє лихо було набагато важливіше, воно мало володіння, спогади, нарости, баляст.
То був я!»
Але письменники радянської України не завжди були наснажені лише метафізикою кохання. Навіть відомий поет-порнограф В. Поліщук у поемі «Вона» 1929-го року, в якій він, попри те, що « до тонких і червоних уст, / завмираючи, уста свої прикладав», « заглядав з солодкою цікавістю / у розріз блюзки на грудях» і « пригортав до свого тіла / її все тіло так, щоб ціле відчувати», все одно завершує тим, як « мій пол хотів знайти у ній майбутнє звено / до ланцюга в глибінь віків». Себто мова поета-дослідника була не про кохання, а про суто фізіологічні речі гуманістичного штибу на кшталт примітивного запліднення заради миру на всій планеті абощо.
Блиск і ніщота радянських куртизанок
Зрештою, яке було ставлення до жінок у письменників радянської України 1920—30-их років? Жінка уявлялась ними або як «товариш Жучок», себто безвідмовний бойовий друг родом з оповідання М. Хвильового, або як екзальтована панянка, спокуслива непманська фурія тощо. Жили зазвичай з першими, закохувались, як правило, в других. Перші з часом відходили на периферію обивательської рутини, з другими було цікавіше будувати новий лад. До речі, старий лад з ними будувався так само жваво. « Я имел для души / Дантистку с телом белее известки и мела, / А для тела — / Модистку с удивительно нежной душой», — розподіляв свої бажання С. Чорний у 1910-му році.
Загалом еротика завжди була ідеологічна, адже від символістських побудов В. Соловйова в «Сенс любви» через безумства А. Блока до ленінської «революції» з плянами Л. Троцького щодо наукової перебудови людини — Росія стикалася з єдиним ідеологічним текстом. Саме життя зводить в один сюжет сексуальні, містичні та революційні мотиви, тому будь-який жест чи текст варто розглядати одразу крізь ці три призми, і виявиться, що бадьорий «революційний» крок у поемі «Дванадцять» А. Блока — це легка хода кастрата після оскоплення, а «революція» мислиться як радикальне перетворення людини, у тому числі тілесне, отже, природно звернутися до досвідів хлистів і скопців. До речі, досвід сектантів вважав безцінним В. Ленін, а В. Бонч-Бруєвіч описував їх як носіїв справді революційного духу. І тому, що вони протистояли нелюбому православ’ю, і тому, що перетворювали тілесність — статевим бешкетуванням, як хлисти, чи просто позбавленням себе статевих ознак, як скопці. При цьому кастрація ефектно трактувалась за апотеозу перемоги культури над природою, а вища інтелектуальність змішувалася із хтонічністю в «божествах» з народу на кшталт Григорія Распутіна.
Слід зауважити, що «дожовтневі» символісти себе не кастрували, адже на радикальний жест зважитися важко. « У другому кварталі, саме проти Бюра похоронних процесій, до батька підійшла жінка з п'яними очами, підмальованими паленим корком. У зубах у неї стирчала цигарка, — згадував майбутній імажиніст А. Марієнґоф. — Пане мусье, — процідила вона сиплим голосом, — пригостіть даму сірником. — Вибачте, але я не курю, — збрехав батько».
Отже, владою над тілами інших символісти теж не дуже володіли, хіба що над незміцнілими розумами. « Де ж і коли я ще її зустріну? — бідкався А. Блок щодо чергової музи. — Я ледачий, боягузливий і слабкий». « Ми стали близькі, але настільки духовно, — відгукувалась та, — що не поцілувалися жадного разу». Часом, бувало, збурювались наші символісти цілком за Достоєвським, мовляв, « твар я тремтяча, чи право маю», але ненадовго. « Але є ж у мені все-таки цікавість яка-небудь!», — гукав А. Блок. На жаль, навіть « цікавість» у декадентів-символістів часто-густо була відсутня, і тому доводилось обходитись паліятивами, чи пак засобами, що давали «символічне», тимчасове полегшення. Так, А. Блок не спав із власною дружиною, забавляючись із повіями, а його сучасник Віктор Петров — з жінкою приятеля й колеґи. В. Розанов і В. Іванов пили кров молодого музиканта, а Т. Осьмачка взагалі нічого не пив і не їв. Згаданий В. Іванов і Д. Мережковський з дружинами збирали петербурзьку інтеліґенцію на групові еротичні ігрища. Усе це здійснювалося з усвідомленням величі задуму і випромінювало найвищу духовність.