Українофобія: «П'ята колона» та її ляльководи
Шрифт:
І ще кілька моментів, які проливають світло на ті речі, які залишились «за кулісами» цієї доволі цікавої програми.
Як повідомляє російське інформаційне агентство «Росбалт», 25 жовтня 2006 року у виступі на Всесвітньому конгресі співвітчизників у Санкт-Петербурзі депутат ВРУ від Партії Регіонів Юрій Болдирєв заявив, що російській владі слід стимулювати переїзд до Росії не росіян, а українців з центральних і східних областей України. Він нагадав, що сотні тисяч вихідців з України, котрі перебрались (чи котрих «перебрали»? В.Р.) на Далекий Схід і до Сибіру, давно стали «росіянами».
Болдирєв, який гріє свою вгодовану гузницю таки в київському, а не московському депутатському кріслі, запропонував сучасній російській владі продовжити таку практику для засвоєння малонаселених частин Росії. До речі, один з учасників вищезгаданого конгресу, окреслюючи завдання російської діаспори, поставив
Отже, готуйтеся, українці, до завантаження у вагони, які повезуть вас освоювати Сибір і Далекий Схід та інші «малонаселені частини» «нєобьятной», вивчайте, українські школярики, російську мову та культуру, інакше як ви зрозумієте команди та накази своїх конвоїрів та командирів, котрі поженуть вас «мити чоботи в теплих водах Iндійського океану» чи наводити «конституційний порядок» в Ічкерії?
Чи може нарешті таки дієво займемось захистом нашого державного суверенітету і порекомендуємо російським властям заселяти «простори» китайцями, а «малонаселені частини» нехай освоюють болдирєви, азарови, добкіни, корнілови, каурови та інші московські шестакови?
СТАРА «НАДНОВА» ПРИМАРА
В час, коли в Україні політики і політикани ламають списи та деруть горлянки «в пошуках кращого майбутнього» нашої держави і пропонують рецепти виходу з кризи, в Москві вже давно вирішили нашу долю.
Плани кремлівських режисерів нещодавно оприлюднило впливове російське видання «Новое время». Заради «створення нової союзної держави» московська влада вирішила «вже сьогодні розпрацьовувати плани можливого розподілу цієї невдалої гео- і етнополітичної конструкції», якою, на їх думку, є Україна.
Безапеляційно стверджуючи, що такої нації як українці «не було, немає і бути не може», українська держава — химера, а мова — вигадка, «турботливий старший брат» великодушно погоджується порятувати нас, нещасних, від «жебрацького незалежного існування» та від «глобалістичних акул Заходу» шляхом безпосередньої і абсолютної інкорпорації до союзної держави — Наднової Росії (СРСР-2).
Стара імперська пісня пропонується на новий лад. «Спочатку Москва всіма засобами і можливими механізмами підтримує федералізацію України. А потім південь і схід відокремлюються, створюючи декілька нових республік. А саме: Кримську, Харківсько-Донецько-Криворізьку, Чорноморську. На заході вони з’єднуються з Придністровською республікою, вже тепер голосуючою за возз’єднання з РФ, — прогнозує автор, аматор «нових геополітичних конструкцій» та «великих месіаністичних ідей». Проте це лише мінімальна програма. Адже який сенс в усіх цих кримських, донецьких, чорноморських та інших «республіках», якщо вони не мають ні політичного, ні економічного, ні національно-культурного сенсу? Та і як «різати по живому єдиний великоруський організм» в час, коли вже ось-ось присвічує візія «Наднової Росії», яка нарешті зможе «запустити національні мегапроекти розвитку та п’ятирічні економічні плани»! Тож надалі слід захопити всю територію України, адже «програми переосвоєння Далекого Сходу, нової урбанізації Серединоросійської рівнини і Південного Сибіру, будівництво транспортних «коридорів розвитку» вимагають маси здорових, сильних і енергійних людей». Ну, а в Крим, на Полтавщину, Київщину, Сумщину, Одещину, Черкаси, напевно замість «маси здорових, сильних і енергійних людей» прибудуть відповідно маси «змучених розбудовою імперії та надмірним вживанням традиційних російських напоїв: браги та одеколону». Вас надихає така «перспектива»?
Ознайомившись з публікацією, вкотре пересвідчуємося, яку огидну і шкідливу підлу роботу виконує в нашій державі комунорегіональна «п’ята колона», наполегливо намагаючись реалізувати сценарій кремлівських ляльководів. На що ж вони сподіваються? На тридцять срібляників? На милість переможця? На безмежну «виваженість, поміркованість і толерантність» українців? Адже відомо, що зрада цінна ворогові, а зрадник — нікому.
Загалом же опус у «Новом Времени» нагадав мені знаменитий «міжгалактичношаховий розвод» Остапом Бендером наївних жителів Васюків. Але Україна не Васюки. Стара, обшарпана жебрацька Росія, напередодні свого остаточного розвалу, ні Україні, ні світові, крім шантажу і погроз «роздути світову пожежу», нічого запропонувати не може. Навколо Москви, білої, червоної чи коричневої, вже не хочуть об’єднуватися не те що сусідні народи, а навіть «пролетарі всіх країн».
ЯК НАМ ОБЛАШТУВАТИ РОСІЮ?
На це питання намагалися дати відповідь впродовж тривалого часу досить багато філософів, політиків, істориків, аналітиків як в Росії, так і за її межами. Відомі концепції Петра І, Лєніна, Солженіцина, Дугіна сьогодні продовжують і розвивають нові дослідники…
«Росіяни будували заводи, дороги, порти в Прибалтиці. А сьогодні від нас вимагають мільярди доларів за «окупаційний режим». Україна не похлинулась, ковтаючи Крим, царські палаци, побудовані за російські кошти, сотні оздоровельних комплексів, зведені за профспілкові гроші російських роботяг. Тепер звідти витісняються російський бізнес, російська культура, російська мова», — такими крокодилячими сльозливими жалями починається стаття Вячеслава Костікова «Не стреляйте в русского националиста», опублікована в рубриці «аналіз» у 25 числі «Аргументів і Фактів» за 22 червня (символічно!) 2005 року.
Автор з'ясовує, що «малі народності» «дякуючи російським ученим отримали власні букварі, освіту і культуру. Поміняли шаманські бубни на корочки кандидатів наук…», а тепер «бідного старшого брата» називають окупантом, «тузлять», обкрадають, принижують, виганяють сотнями тисяч з незалежних республік.
Коротше, невдячними виявились різні хохли, прибалти, кавказці, азіати та інші «титульні нації». Виявляється, в доленосний час «індустріалізації, колективізації, переможного маршу радянської влади та іншого «собіранія зємєль», поки «великий російський народ» будував заводи, дороги, порти, палаци, комплекси, давав букварі та освіту, освоював Сибір, Кавказ і цілину, визволяв Європу, всі інші жерли сало з цибулею, танцювали лезгінку та шаманили з бубоном… Виявляється, сьогодні в Криму витіснили російський бізнес, знищили російську культуру, а слова російського тут не почуєш навіть зі слуховим апаратом, всюду засилля української…
Отже, Росія в небезпеці, робить висновок автор і пропонує рецепт її порятунку. «Росії потрібен націоналізм». Саме російський націоналізм, на думку Костікова, здатен змобілізувати і захистити росіян, саме націоналізм зможе «поставити на місце» Абрамовичів і Фрідманів, Грефів і Зурабових… Саме націоналізму, на думку автора, бракує путінській Росії.
Не вважаю за доцільне доводити очевидне, нагадуючи що, хто, кому і коли будував, хто ніс культуру у варварську Московію, чиїми кістками встелені підмурівки Петербургу та неісходимі простори Сибіру і на чиїх руках кров мучеників Батурина, Крут, Базару, Биківні, Дем'янового Лазу… Сенс публікації інший. Горланячи про «загрозу українського націоналізму», звинувачуючи український національно-визвольний рух у міфічних злочинах, Москва не позбулася месіянської ідеї «Третього Риму» та імперських намірів. І в цих намірах, хоч і прикривається терміном націоналізм, викинувши на смітник маску «інтернаціоналізму», й надалі основною зброєю використовує звичайний традиційний московський імпершовінізм. Вістря цієї зброї спрямоване проти України. Чи не час пригадати твердження Карла Маркса, який попереджав, що «російський ведмідь здатний на все, поки знає, що інші звірі, з якими він має справу, ні до чого не здатні»?
Я намагаюся регулярно читати російські «патріотичні» видання, на зразок «Русской правды», «Эры России» чи «Русского вестника». Подібні тексти там не дивина. Але тепер ці ідеї пропагують газети на зразок «АіФ», зараз подібні думки виголошуються вищими державними чиновниками Російської Федерації з центральних телеканалів та на шпальтах провідних видань, і це симптоматично. Ще кілька років тому російський політолог, один з ідеологів так званої «російсько-слов'янської ідеї» Валерій Дьомін стверджував, що «перемога «Єдінства» і В.Путіна була не випадковою, оскільки вони не лише використовували державно-патріотичну риторику, але й багато зробили в цьому напрямку». Також Дьомін прогнозував, що Путін, вичерпавши ресурс державно-патріотичної ідеології, змушений буде звернутися до ідей російського національного руху (тобто до імпершовінізму) (В.М.Демин «Современная образованщина и Русская Национальная Идея»). Передбачливим виявився автор. Передбачливими мусимо бути і ми. Маємо усвідомити, що Москва без бою Україну не полишить, що «у боротьбі проти артилерії потрібна артилерія, проти воюючого націоналізму одних потрібен воюючий націоналізм інших».