Українські народні казки
Шрифт:
Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.
Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:
— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.
— Не кажи, його вже давно з’їв середущий змій! — відповів король.
— То Оферма, тату!
Король вибрався аж на комин
— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінецьі
А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.
Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:
— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?
— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці,— сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.
Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.
Легінь з’їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.
— Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій, — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.
Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголоний змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:
— Нащо талабуєш тут мою траву?
— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.
— Я тебе з’їм, як пес муху!
— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихопив батіжок. А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:
— Змилуйся, легіню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.
— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з’їсти! Нема дурних!.. — Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.
— Чого потребуєш, мій господарю?
— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.
Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня, у діамантове сідло.
— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів.
Їхали три роки, доки об’їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.
— їдеш далі, господарю?
— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.
Прийшов на
Оферма погнав отару додому.
— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.
А король розсердився:
— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..
Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.
Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — в діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:
— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.
— їдьмо, чоловічку!
У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.
ІВАН-ПОБИВАН
Унадивсь давним-давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
— Ну, — каже змій, — завтра поснідаю.
А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати.
— А хіба тобі життя надокучило? — питає його дід.
— Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.
— Е, — каже хлопець, — подавиться.
От прилітає змій, побачив хлопця та:
— О, це добре, — каже, — був один, а тепер двоє.
А хлопець:
— Гляди не подавись!
Змій і дивиться.
— Як, — каже, — хіба ти сильніший за мене?
— Авжеж.
— Який же ти сильний? Я он, бач… — Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась.
— Е, це дурниця, — каже хлопець, — здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
— Отак, — каже, — дави.
— Ну, ходім, — каже тоді змій, — за товариша будеш.
А хлопець йому:
— Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
— А як звуть тебе?
— Іван-Побиван, — каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене, — думає,— і не вбив".
Стало на обід, змій і каже:
— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.
Пішов хлопець. Ходить по змієвій череді та й вв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.
— Що ти, хлопче, робиш?
— Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш..