Українські народні казки

Автор неизвестен

Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:

— Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,— каже, — віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч — а його голова з плеч.

Слухало й підслухав та й розказав дурневі.

— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! — каже дурень.

Та й знов зажурився — аж плаче.

А Об’їдайло й каже:

— Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!

Приходить лакей:

так і так.

— Добре, — каже, — нехай дають!

От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить:

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..

Цар бачить, що нічого не вдіє — знову загадав:

— Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч — його голова з плеч!

Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.

— Не плач! — каже Обпивайло. — Я,— каже, — сам вип’ю, ще й мало буде!

От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.

Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи.

Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!"

От і посилає до дурня лакея:

— Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.

А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!

Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!

Вранці відчиняють баню, Думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.

— Оце, — каже, — як я міцно спав!

Та й пішов із бані.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…

— Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч — його голова з плеч!

А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»

От і дав наказ.

Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.

— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?

Іде на корабель до товариства:

— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!

— Не плач, — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.

Приходить слуга:

— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!

— Добре, зроблю! — каже дурень. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!

Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар — аж чує: грають.

Він питає:

— Що там так рано грає?

— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.

Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.

Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:

— Стій! — крикнув.

Військо у лаву стало, — як перемите!

Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:

— Сідай, мій зятю любий!

Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!

От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

ЗАЛІЗНИЙ ВОВК

У одного царя росла золота груша. Але з неї користі не мав, бо врожай щось крало.

І примусив цар синів доглядати грушу.

Прийшов старший син під грушу і лежить. Прилізла до нього мишка:

— Царевичу, чи не дав би ти мені поїсти?

Він її прогнав. Переспав ніч, а рано встав і бачить — на дереві знову нічого нема.

Середущий так само не доглянув грушу.

Був у царя й третій син — Мишко, простий собі, домашній. Він сказав:

— Няню, піду я доглядати грушу!

Прийшов до груші, розклав вогонь, сів і пече сало.

І приповзла до нього мишка:

— Мишку, дай трохи хліба.

Хлопець дав їй скибочку із салом.

— Тепер лягай спати, а у дванадцять годин ночі я тебе розбуджу. Прилетить золота пташка із золотим кошиком, буде рвати груші. А ти вилізь так, аби не почула, може, її впіймаєш. Вона небоязка.

Опівночі мишка розбудила хлопця. Він устав і дивиться: на груші прекрасна золотопера пташка. Поклала собі кошика межи гілки і дзьобиком рве золоті груші.

Мишко помалу-помалу вибрався на грушу, при-тягся до пташки і схопив її за хвіст. Але в руках лишився один хвіст — пташка полетіла.

Вранці Мишко вернувся додому. І питає його цар:

— Ну, доглянув грушу?

— Доглянув, та що з того! Ухопив я золоту пташку за хвіст, але вона вирвалася. Лише хвіст і кошик залишилися.