Українські народні казки
Шрифт:
Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.
— Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду, — сказав.
Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала.
Хлопець прийшов додому.
У хаті було втіхи штири міхи. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Ненько звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і дохтор. Люди дивувалися, що каліцун знову зелену траву топче.
Дідич
— Звідки маєш гроші, чоловіче?
Дьорко розповів, і пан собі подумав: «Ади, за здохлу рибу дав цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька чір дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!.."
І наклав аж п’ять возів усілякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. Повіз у гори.
Дід вийшов до нього. Забрав добро у печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камінні, золоті та сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка.
Та дід йому сказав:
— Як бачу, ти багатий, у тебе є все, бракує лише цього, — і припасував до голови пана цапині роги.—
І це тобі ще треба… — припасував хвіст.
Роги й хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільке одне мекання.
Дід витрутив його із печери. І на цьому скінчилася казка.
НАЗВАНИЙ БАТЬКО
Зосталися три брати сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.
— Куди це ви, дітки, йдете?
А вони кажуть:
— Найматися.
— Хіба в вас свого хазяйства нема?
— Нема, — кажуть. — Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б.
Тоді дід і каже:
— Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись.
Згодилися вони й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька в вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:
— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!
А дід-батько й каже:
— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за жравду не забувай!
Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.
Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже:
— Коли б мені ту дівчину за себе взяти, Та ще щоб млин і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.
А дід-батько й каже:
— Добре,
Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристав. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько:
— Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай!
Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже:
— Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б.
То дід-батько й каже:
— Добре, синку, так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!
Оженив і цього сина та й пішов по світах.
А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити ро бити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться.
Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як-то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:
— Якби ваша ласка подати мені милостині!
А той каже:
— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, — я сам недавно на ноги зіп’явся.
А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші…
Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало.
Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйствечко гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже:
— Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з’їсти.
— Шкода, — каже, — я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається!
Йшов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так і охопило той млин полум’ям.
Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.
— Дайте, — каже, — хоч шматочок хліба!
То той чоловік:
— Ідіть, — каже, — дідусю в хату, — там вас нагодують і з собою дадуть.
Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли… А тоді чоловік і питається:
— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?