Українські традиції
Шрифт:
Пояснення деяких слів
Почта – уміння читати, а також книжка така, граматика, буквар.
Боянь – Книга пісень, молитов, складена Бояном, «псалтир».
Зуриві на прядиво і нишпори – здібні й охочі на обман і підступ.
Гості – купці.
Єгуни – гуни.
Куничарські – хитрі як куниця або лис.
Ірій – вирій (рай).
Боровинь – може походити від боровик, лісовик.
Ізви – можуть бути «Язиги», або «Єзви» – напівдикі монгольські племена.
Фраки – старинні мешканці теперішньої Румунії.
Частина друга
«Ой вже весна воскресла…»
«Виклади давньослов'янських легенд» Якова Головацького, який
У передмові до книги «Дохристиянські вірування українського народу» митрополит Іларіон зазначав, що писав її як вступний курс до історії Української церкви.
«Я пильнував, – підкреслює автор, – не про більшу повноту цього курсу, а головно про цілість самої системи дохристиянських вірувань та про ідеологію цих вірувань: подати закінчену систему вірувань, бо така система була, мала свою ідеологію, і вона й тепер сильно впливає на нашу Віру Христову, правильніше – живе поруч із Нею як в українця, так і в усього слов'янського народу».
У нашому збірнику подаються характерні уривки з цієї своєрідної, багато в чому унікальної книги.
Я. Ф. Головацький
Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія про стародавніх слов'янських ідолів і богів
Порівнюючи різні свідчення і перекази про язичницькі богослужіння у стародавніх слов'ян, помічаємо, що попри місцеві особливості, основи легенд були у всіх слов'ян однаковими. Через те легенди руських слов'ян повинні вивчатися не інакше, як у зв'язку з іншими слов'янськими племенами, подібно до того, як для пояснення стародавнього германського богослужіння міфографи беруть всі племена німецькі, не виключаючи і північних скандинавів та ісландців.
Слов'янські легенди, за нечисленними і скупими відомостями, записаними чужоземними письменниками, і уривчастими переказами про язичницьку обрядовість, заховану в народі, не могли скластися в систему, як міфологія грецька чи римська; проте добрий матеріал [137] , зібраний вченими, за яким головні догмати слов'янських легенд про могутність богів у природі, про їхній вплив на людину і світ, про душу людини, її безсмертя і життя після смерті можна досить ясно визначити поняття про найвищого Бога.
137
Найважливіші твори з цього питання такі: див.: Касторского Начерт. Слав. Мифол. 1841. – Н. Костомарова Слав. Мифологія Кіевъ 1847. – Срезневского Изслд. О языческ. богослуж. др. Слав. 1848. – Гануша Die Wissenschaftd. Slav. Mythus Wien 1842. – Сементовского Замч. о празд. у Малороссиянъ. 1843. – Снгирева Русск. простор, праздн. 1839. – Сахарова Сказанія русск. нар. 1841. – Крім того твори Шафарика, Коллара, Вука Стефановича, Мацевського, Голембовського та ін.
Поняття про найвищого Бога
За свідченням літописів Прокопія Кесарійського (De Bell). Goth 111. 14 Гельмольда (Chron. Slav. 1.84) і біографа Оттона (Act. Sanct. Jul 433), стародавні слов'яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небесним богом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов'яни руські мали поняття про найвищу істоту, що звалась переважно богом чи богом Вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів [138] . Слов'яни вшановували в ньому батька природи і владику світу, воля якого править долею світу, сила якого утримує все; його вважали владикою неба, джерелом божественної сили і називали Великим богом, Старим богом чи Прабогом.
138
У договорі Ігоря клянуться русини: «И елико ихъ есть не хрещено, да не ймуть помощи ни отъ Бога, ни отъ Перуна… Да будетъ клятъ отъ Бога и отъ Перуна». Див.: Полн. Собр. Лт 1. 1846, стор. 20 і 23.
Інші боги, за віруваннями слов'ян, були істотами, що походили від верховного бога, його витворами, що залежали від нього, посередниками між ним і світом, сильними його міццю, і не всі однаково, а, як каже Гельмольд, чим ближчою ріднею доводились всемогутньому богові богів, тим були сильніші. [139]
Світлопоклоніння
Найближчою до бога сутністю є світло. Слов'яни вірили, що єство світла з'явилося на землі і втілилося у роді людському. Про це в Іпатіївському літописі читаємо: «Нкогда царствовалъ на земл Соварогъ (высочайше существо, отецъ свта), научилъ человека искусству ковати и брачнымъ связямъ; потомъ царствовалъ сынъ его Дажь-богъ, еже нарицается солнце».
139
Про родинні зв'язки богів (феогонія) читаємо у Словнику Вацерада, що слов'яни вважали Діванну дочкою Перуна і Літниці, Радогоста – онуком Корта. Страчця – сином Ситиврата (слов. Сатурна), у «Слові про Ігорів похід» Стрибог представлений дідом вітрів, Велес – дідом співця Бояна, Дажбог – дідом Володимира; у Іпатіївському Літописі Дажбог названий сином Сварога.
Отже, істотна частина язичництва слов'янського відноситься до світлопоклоніння; це підтверджується багатьма свідченнями літописів та народними переказами, котрі показують, що обожнюване сонце чи світлоносна сила у моральному або фізичному розумінні шанувалась у різні часи і в різних сторонах Слов'янщини під особливими назвами.
Сварожич-Радогост [140]
У полабських слов'ян стояв (за словами Дітмара) у місті Редегасті храм з дерев'яними зображеннями богів, найвищим з яких був Сварожич, тобто син Сварога, шанований на Русі під іменем Дажбога, Хорса чи Сонця.
140
Радогост – рос. Радегаст.
За свідченням Адама Бременського та Гельмольда, у храмі міста Ретра був ідол Радогоста, до котрого приходили ворожити і приносити жертви. Сам ідол був золотий; а ложе було пурпурове. На голові у нього сидів орел з розпростертими крилами, а на грудях була чорна бичача голова, зображена на щиті, котрого тримав Радогост правою рукою; а в лівій мав він сокиру з двома лезами.
Святовит-Дажбог
Такого ж бога шанували слов'яни на острові Руяні (R"ugen [141] ) під іменем Свантовита чи Святовита [142] . Саксон Граматик детально це описує: «На крейдяній скелі північно-східного руянського мису стояло укріплене місто чи замок Аркона. На міській площі стояла дерев'яна вишукано оздоблена будівля, в якій знаходився ідол Святовита. Храм розділений був на дві частини; посеред будівлі знаходилось відділення на чотирьох стовпах; стінами слугували йому висячі покрови, стеля виблискувала червоною фарбою. Саме тут стояв велетенський бовван Святовита з чотирма головами, чотирма шиями, з двох сторін представлені були дві спини і двоє грудей; борода у нього була старанно прибрана, волосся підстрижене. В одній руці ідол тримав ріг з вином, який щороку в призначений день жрець наповнював вином, і по цьому вгадував благоденство майбутнього року. Ліву руку він тримав зігнутою подібно до лука. Ідол мав одяг до колін. Ноги його стояли на голій землі, а підошви входили в землю. Біля ідола знаходились його речі: сідло, вуздечка і величезний меч, піхви і руків'я якого сяяли сріблом і прекрасною роботою.
141
Рюген – острів у пд. – зх. частині Балтійського моря, у складі Німеччини.
142
Святовитъ походить від слова святый і вить; слово вить означає гідність природи людської взагалі; звідти витязь, витяжество, витія, віщати, віщій пер. нім. Witz, whzig.
Святовиту відправляли богослужіння у певні дні і ворожили на майбутнє. Він був богом плодів земних і богом війни, кожний чоловік і кожна жінка повинні були жертвувати йому монету; йому належала третина воєнної здобичі; для охорони його було призначено триста кінних воїнів та триста піших стрільців, що билися в ім'я боже як його військо. Вся Слов'янщина мала повагу до руянського Святовита, навіть чужоземні царі посилали туди свої подарунки. Крім дорогоцінних скарбів, при тому храмі знаходився білий кінь, що належав божеству; тільки жрець міг його годувати і сідати на нього. Слов'яни думали, що на цьому коні їздить сам Святовит і б'ється зі своїми ворогами. Юнь той слугував для пророцтв перед початком якої-небудь справи. При храмі зберігались також священні знамена і орли, використовувались на війні (Saxo Gramm Hist Dan. LXIV p. 288.X).