Українські традиції
Шрифт:
Святилища гірські та лісові
Верхів'я гір, скелі і камені вважалися помешканням божества, і тому вшановувались як священні місця богослужінь, на них знаходились кам'яні жертовники, сліди яких до цього часу в багатьох краях знаходимо. Ліси, гаї, дерева також вважалися житлом богів. В лісах, дібровах, заповітних гаях чи біля окремих дерев, особливо старих, поклонялись божеству. Так, Костянтин Багрянородний говорить (De administrando imperio 9) про богослужіння руських язичників: «Приходя на островъ св. Георгія, русины совершали жертвоприношенія подь великимъ дубомъ». В Уставі Володимира про церковні суди говориться про тих: «кто молится въ рощеньи»; а у Іпатіївському літописі згадується про службу біля куща.
Подібна служба була і в інших слов'ян. Вона здійснювалась під окремим деревом (дубом, липою, ліщиною), чи в діброві, чи в заповітному гаю, який звичайно називався раєм [157] ,
Городища
Городища належали також до святилищ, призначених для жертвопринесень та язичницьких обрядів, вони були переходом від простих жертовників до храмів. Як язичницькі пам'ятники вони заслуговують особливої уваги. Городищем (городиськом) звався давній валовий насип, вигнутий правильною дугою чи під кутом на ціле коло чи півкола. Іноді обведений він довкола чи з одного боку не ровом, а іншим подібним насипом, чи навіть багатьма насипами. В середині городища мають впоперек від 10 до 80 шагів, висота валу буває від 3 до 20 шагів. Багато таких городищ мають один чи два входи і покладені на скаті гори над водою, чи при злитті двох потоків, а на думку відомого старожитника Зоріана Ходаковського [158] , повинні мати поблизу урочища з назвами богів чи речей, які мають відношення до язичницької служби.
157
Про той рай згадують наші весільні пісні; весільне деревце називається райське деревенько. Див.: Русалка Днестр, стор., 54.
Благослови, Боже,І ти, Божа Мати,Деревце убрати:Райське деревенькоПеред раєм стояло,Та в рай ся похиляло,Та сильненько зацвіло.158
О Siawianszczyznie przed chrzescianstwem. Krakow. 1835.
Такі городища розкинуті по багатьох слов'янських країнах, особливо біля північного підніжжя Карпат, у нас в Галичині і всій землі руській, хоч і не на кожній милі, як те припускав Ходаковський.
Розкопуючи городища, знайдено багато попелу, вугілля, недотлілих головешок, кісток і рогів тварин, черепків розбитих глиняних горщиків, а також ножі, стріли, прикраси до одягу з бронзи, срібла, золота та ін. і навіть кам'яні основи вогнища чи жертовника. Все це доводить, що городища були місцями здійснення язичницьких обрядів жертвопринесень чи спалення мертвих, котрі також мали характер жертвопринесень; взагалі городища мали богослужебне значення, хоча не можна визначити, яким саме служінням вони були присвячені і які саме обряди в них здійснювались.
Відомості про язичницькі храми
У слов'ян були також для богослужінь створені храми, капища чи контини, в яких стояли ідоли, перед ними приносились жертви. Храми були присвячені найвищим небесним божествам. Про храми Святовита, Радогоста та ін. божеств, які обожнювались у Ретрі, Арконі та Щеціні, вище вже згадувалось, тут наводимо свідоцтва про північних чи руських слов'ян.
Найдавніша звістка про язичницькі слов'янські храми належить арабському письменникові Масуді. У його Золотих Луках читаємо про них такі рядки: «Були у землі Слов'янській священні будівлі. Одна з них знаходилась на горі, одній з найвищих, як кажуть філософи. Та будівля славна своєю архітектурою, камінням різних порід і кольорів, отворами зверху будов, зробленими в них для постережень точок сходу сонця; коштовним камінням, що в ній зберігається; знаками, на ній зображеними, що показують майбутні діла, події, напророковані тим коштовним камінням перш ніж вони трапились; звуками, що лунають вгорі будівлі; і, нарешті, тим, що трапляється з людьми, коли вони чують ці звуки. Друга будівля була побудована одним з царів на Чорній горі, оточеній чудотворними водами різного кольору і смаку, цілюща сила яких скрізь відома.
Та є у них великий ідол, що зображає Сатурна (?) у вигляді старця.
Ще одна з будівель знаходиться на горі, оточеній морською затокою; вона побудована з мармуру і земного смарагду. Посеред будівлі знаходиться великий купол, під яким стоїть ідол, а навпроти нього інший, що зображає діву. Побудову того храму приписували мудрецю, що колись давно жив між ними». Про храми руських слов'ян згадують лиш коротко літописи, митрополит Іларіон та Київський патерик. Найдокладніші відомості про руські язичницькі храми наводить Скандинавська повість (Сага) про Олава Тригвесона: «Олавъ, – сказано там, – здилъ всегда къ храму съ княземъ Владиміромъ, но никогда не входилъ в него, а стоял предъ дверьми, когда Владиміръ приносилъ богамъ жертвы». Ці свідоцтва доводять переконливо, що у слов'ян існували особливі храми для богослужінь.
Будова і положення храмів
Всередині храм розділявся на дві частини, тобто передню частину і власне святилище, котре інколи розташовувалося посередині храму. Святилище відділялось від передньої частини храму чотирма стовпами і розкішними завісами, спущеними до землі. (Saxo Gram. 837. 838). Головний ідол займав у святилищі перше місце, посередині, а навколо нього розміщені були інші ідоли і священні речі. Передня частина храму була, очевидно, просторішою. Стіни – прикрашені різьбленими зображеннями священних предметів, рогами звірів, багряними тканинами та ін. Різьба була як по внутрішній, так і по зовнішній стороні стін, іноді опукла і розфарбована. Зображення представляли богів і богинь, людей, птахів, звірів, комах, які, поза всяким сумнівом, мали відношення до релігійних міфів. Поверх стін та стовпів зовнішньої частини храму піднімалась покрівля, яка також бувала розфарбованою і, таким чином, зовні храм був барвистим.
Храми будувались переважно з дерева, оскільки слов'яни, живучи переважно в місцях лісистих, аніж багатих каменем, звикли більше до дерев'яних, ніж кам'яних споруд. Однак є докази, що були у слов'ян також чудові храми, зроблені з великих каменів.
Храми були обернені головними входами на захід, так, що святилище було на схід від входу. Схід вважався слов'янами (подібно до інших народів) стороною, до якої повинна звертатись людина, посилаючи молитву до Бога. Як правило, храм був оточений подвір'ям, яке було огороджене так само, як і храм, прикрашене було різними розфарбованими зображеннями. Після відправи служби богам за звичаєм починався бенкет, який не міг завжди і для всіх відбуватися просто неба, тому при храмах малися окремі прибудови.
Про храми і огорожі святилищ варто ще згадати, що вони були священним непорушним притулком для кожного, хто вручав себе під захист божества.
Ідоли
Є згадки, що слов'яни поклонялись ідолам і поза храмами. Сам Нестор, нічого не згадуючи про храми, говорить про пагорби, на яких стояли ідоли. Він пише про Володимира (ст. 23, 24): «И начаже княжити Володиміръ въ Кіев единъ, и постави, кумиры по холму вн двора теремного Перуна деревяна, а главу его сребрену, а усъ златъ, и Хърса Даждь-бога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь… И пришедъ Добриня Новугороду постави кумира надъ ркою Волховомъ. Вообще сказавши, было у славян идолов множество, що поля и городы были полны ними». [159]
159
Penates guibus agri et oppida redundabant, – говорив Гельмольд. І. 53.
Ідоли були різні завбільшки – і малі, й великі. Більшість з них були вирізані з дерева, були вони розфарбовані чи посріблені та позолочені; інші були з чистого металу, міді, срібла, золота і дорогих каменів і зроблені були так майстерно, що вражали освічених сучасників. Деякі з ідолів мали фантастичний образ, були представлені з двома, трьома і більше головами чи кількома обличчями, але, здається, всі мали людський тип.
Слов'янські ідоли були в одязі, частково вирізаному з дерева чи литому з металу, частково пошитому з тканини, і майже завжди були озброєні. Зброя та інші подібні речі були розташовані довкола них. Ідоли переважно були стоячими. Ідол не вважався простим зображенням бога, але був оселею його духа. То є головні характерні риси слов'янських ідолів.
Жерці слов'янські
У переказах візантійців та арабів не знаходимо нічого про слов'янських жерців; правда і те, що обряди богослужінь здійснювались іноді без допомоги жерців, але з того не випливає, як декотрі думають, буцімто у слов'ян зовсім не було жерців. Більше того, ми впевнені, що у слов'ян були також жерці (чаклуни, знахарі) як особи утаємничені у таїну релігії та її обрядів. Якщо жерці і не утворювали окремої касти, то все ж були, видається, окремим станом, відмінним від інших, що вирізнявся білим одягом, довгим волоссям, заплетеним у косу, та ін. Жерці належали, особливо у балтійських слов'ян, до найвищого стану суспільства, брали участь у зборах дворянства, засідали разом з князями у судах, володіли умами, мали великі статки. Сила жерців підтверджувалась їхньою значимістю у справах релігійних: вони дбали про збереження святощів і маєтності, освячених іменем божества, про використання дарів, що приносились божествам на прикрашання святилищ; вони були хранителями вірувань, тлумачами релігійних понять і поширювачами їх між людьми; вони були головними посередниками між божеством і людиною, вони возносили молитву богові, виконували жертвоприношення і ворожіння. Тільки жерці мали право входити у внутрішню частину святилища і очищати його, вони дбали про священних коней, тільки вони могли випасати їх і сідати на них. Жерці берегли зображення божеств і символів і всі багатства храмів. Вони були виконавцями обрядів богослужінь, підносили молитву божеству і приносили жертви, хоча і не завжди, але в багатьох найважливіших випадках, бо вже сама назва жерця вказує – той, що приносить жертви.