Украинская революция (1917-1921)
Шрифт:
Почалась демобілізація. До штабу полку зносили та звозили зброю, вози, амуніцію.
В стодолах фільварку складали цю покинуту зброю, а її було багато, бо полк перебрав від дезертирів та розклавшихся штурмових полків усе їх майно, щоби взяти його зі собою на Україну. В інших стодолах та клунях громадили амуніцію, а на толоках довкола лаштували у великий табор вози.
Сортовано коні: найліпші залишилися до походу, інших випускали на Божу волю, бо не було рук ані їх харчувати, ані доглядати.
Шкода було бідної тварини. Її таки засуджувалось на голодову смерть. Видовище вихудлого коня, що з голоду обсмикує стріхи
Село не могло вмістити всіх покинутих коней, не годно було їх прохарчувати, а в той же час в глибині держави орали людьми й коні були на вагу золота. Але як вб'єш у голову такому "демобілізованому", що треба взяти та довести на Україну коня! До дому та й годі! А про коней мусить подбати старшина. А як?
Тяжко, але все ж таки не дезерція, – не хаос. Демобілізуються по черзі: хто бере зброю, дістає посвідку з правом везти її та підписує зобов'язання здати її правній українській владі.
Треба було ще якось управильнити залишення тої зброї, що її складено в штабі полку, і всього майна, що його лишалось. Пощастило знайти представників революційної білоруської влади та їм здати все, що лишалось за реєстрами та поквітуваннями.
Одночасно з наказом про демобілізацію розроблено по сотнях плян адміністративно-господарчої підготовки для прориву: для всіх, хто йде на прорив, взяти хліба та харчів на 10 діб, скільки змога набоїв, але щонайменше 200 на рушницю, 30 тисяч на скоростріл, зайві чоботи, які пощастить дістати, і теплий одяг. Брати скільки мога більше возів, щоби значна частина козаків могла їхати. Посадити на коні скільки вистарчить сідел та здатних верхівців.
Демобілізація посувалася швидко. Збільшувались запаси зброї у стодолах, чорніли все нові та нові чотирокутники залишених возів (звозилося майно українського та двох російських "ударних" полків). Блукали все нові та нові череди безпритульних, голодних коней-кістяків. Попри штаб полку проходили групи демобілізованих частинно зі зброєю, яких вели теж демобілізуючіся старшини.
Безнадійність та зневіра стискали серце тих, хто надриваючись працював в штабі полку, щоби кермувати тією аґонією частини; здавалося, що нікого не зістанеться, щоб рятувати бодай честь того імени, що ми собі прибрали на шефа: імени кошового Костя Гордієнка. Сумно сидів гурток штабових старшин та козаків у напівтемній салі старого панського будинку литовського типу фільварку та слухав гри ад'ютанта полку на плачучому старому фортепіяні (Олекси Ґригоріїва, нині вже покійника, шо вмер під час визвольної боротьби на сухоти як командант бригади Київської Дивізії). Плакали пісні про зруйновання Січи – про неволю-недолю.
Стало тихо. І в цій тиші писар полку козак Іваненко висловив загальну думку: "Чи залишиться хто, бодай прапор домів віднести…"
Спокійно на це відповів командант полку, що як інших не буде, то він відвезе – кінь добрий, якось пощастить.
З несподіваним поривом зірвався з місця на своїх зранених ногах сотник Андрієнко і сказав: "Анумо поклянемось усі один одному, ще не зрадимо імени полкового та підемо всі, хто тут є, напробій"..!
П'ятнадцять чоловік встало та, протягнувши один одному руки, поклялися пробитися збройно до Київа, та не скласти зброї аж поки не переконаються, що Центральна Рада є справжнім виявом волі Українського Народу, тоді мають її накази виконувати.
Поклялися, а за вікном жалібно їржав голодний кінь та хрускали кроки вартового коло стодоли, повної амуніції та крісів.
Події розвивалися швидко. Росіяне, довідавшись про почату нашу "демобілізацію" та про те, що українська варта вийшла з Осиповщини, – заняли міцно цю стацію та висунути пішу та кінну розвідку в напрямі розташування полку. З Несвіжа теж почали підходити їхні стежі. Ось чому 21. грудня видано наказ решткам полку, що вирішили йти на пробій, чи які не поспіли демобілізуватися, шоби зосередились до м. Пісочне, близше до станції Столпці, яка ще була в наших руках і де всідали до проходячих потягів наші демобілізовані.
Ще 20. грудня дуже потепліло, почав танути сніг, а у вибоях доріг показалась вода. Тому пересування навантажених возів йшло дуже повільно та щойно під вечір 22. штаб полку перетягнувся до Пісочного.
Прибувши туди, ми довідались, що наша варта на станції Столпці збита червоною гвардією, яка підійшла з Минська, та що всі наші демобілізовані арештовані у станційних будинках.
Цікаво, що до таких же демобілізованих та просто дезертирів із російських частин, які переповнювали всі потяги, подібних репресій й не думали вживати.
Вночі з 22. на 23. зорганізована була виправа з Пісочного в 150 козаків при 2-х скорострілах, яка на світанку 23. заатакувала Столпці, вибила звідти червоних та всадила до потягів усіх наших демобілізованих.
Тимчасом наше становище в Пісочнім ставало непевним. Не кажучи вже про те, що ворожі стежі та розвідки натискали з боку Осиповщини та Несвіжа, що червона ґвардія, відступивши зі Столпців, невпинно шукала змоги їх знову заняти і що в самому Пісочному почалась проти нас акція. Невеличке село Пісочне, щось коло 120-140 домів, мало до 20% жидівського населення, яке провадило невпинну агітацію серед запільних частин ґренадирського корпусу, що заповнювали більшу частину домів, в самім Пісочнім і околичних селах.
З менту прибуття штабу полку не вгавали мітінґи на вулицях, на площі перед церквою, по шинках і стодолах.
Темою отих мітінґів була боротьба з контр-революцією, з тими, хто не слухав безоглядно совітської влади; – в своїх промовах агітатори весь час ставили запитання: "Хто вони, оці Українці: вони втікають із фронту під проводом вовка в шкурі вівці – старшини генштабу, що одурює вояцтво, щоби вони перешкоджували обороні революції. Що за Україна? Про неї ніхто не чув і не знає, це тільки вигадки. Кожний чесний борець за революцію мусить розброїти тих задурених робітників і селян, щоби вони не пролили з дурноти братерської крови, а тих, хто їх дурить, треба розстріляти".
Зверталися агітатори та салдатня із запілля армії до наших козаків, дратуючи їх, і вибухали спори то там, то тутки. Треба було величезних зусиль, щоби вдержати Гордієнківців від ужиття зброї. Двічі мені самому довелося спинити своїх хлопців, які вже тягли скоростріли, щоби розігнати ворожий мітинг, на якому їх ображали. Всі начальники Гордієнківців доводили, що ми мусимо тільки боронитись, а не нападати та піддаватися провокації до зайвого пролиття крови.
Після випадку в Столпцях і стички з червоною гвардією, в якій пролилась таки кров, становище стало таким напруженим, що один випадковий стріл напевно був би викликав бійку.