Укус огняного змія

Тисовська Наталя

На чорній шкіряній шабатурці — відтиск косинця, обплетеного змією, яка кусає себе за хвіст. Чорна книга.

— Toreador, en garde! Toreador! Toreador! — заспівав переможно Ростислав, і в тиші каплички його спів пролунав громом небесним.

Та в цій книзі вочевидь

бракує сторінок! Я перегорнула палітурку — і замість старовинних пожовклих аркушів побачила кілька листків паперу — на одному записка від руки, на інших — текст на машинці, але старий і польською мовою, яку я не зможу прочитати. Таємниця була зовсім близько — і вислизала з рук.

«Люба Наталю!

Дозволь мені так тебе називати, адже ми з тобою родички, хоч я й дізналася про це допіру пару місяців тому.

Якщо ти знайшла цей мій останній дарунок, то ми вже, на жаль, ніколи не побачимося, зате в історії однієї таємниці можна буде поставити крапку. Ті, хто полював на Чорну книгу Нептунового Товариства, не вірили, що я можу це зробити. А я зробила.

Я прочитала цю книгу — було не так легко, попри мою освіту — і знищила її. Сторінку за сторінкою відривала від палітурки й топила в огні. Я не можу розказати тобі її змісту. Цей секрет у мене ніхто не випитає. Хоч я й полишаю мисливцям примарну надію на те, що вони колись-то вполюють жадану здобич, бо інакше мені б одразу настав гаплик. Та якщо зі мною навіть і станеться найгірше, я вже змирилася з цим. Це логічно для справи такого розмаху. Зрештою, я одна на землі, нічого особливого в житті не досягла, тож, дасть Бог, надолужу на тому світі.

А бранзолетку

можеш носити. Сама по собі вона жодної загрози не являє.

Цілую тебе міцно, хоч і заочно. Вибач, що я втягнула тебе в цю історію, але ж ти — нашого роду, і всю відповідальність, яку несемо ми, несеш і ти також. Не знаю, чи варто було нашим пращурам зберігати Чорну книгу стільки років, наражаючись на небезпеку. Не знаю, чи правильно я зробила, знищивши її. Та що зроблене, те зроблене, і вороття немає.

Навідуйся до мене час від часу, буду вдячна.

Твоя Кароліна».

Ростислав, який ззаду зазирав мені через плече, довірливо поклав підборіддя мені на тім’я. Отже, фінал. Ніхто вже ніколи не дізнається, що було в Чорній книзі, про котру легенди ходили по Москві, а опинилась вона аж у Прикарпатті. Наріжний камінь, закладений на північному сході, вже не прислужиться Вільним Каменярам в Україні. І то на краще. Хіба в нас свого каміння бракує?

Я пошкребла пальцем браслет. Змія була сонною і вдоволеною, лінивою — от-от випустить власний хвіст, який тримає зубами.

— Скажи мені, — обернулася я до Ростислава, — тільки чесно. Коли ми з тобою познайомилися, ти ненавмисно впав?

Я зазирнула йому в очі. Там плескався щирий подив.

— Звісно, ненавмисно. А що?

— Та нічого… То я так…

З кутка каплички війнуло протягом, і свічки затріпотіли. Мені привиділися чорні очі, які весело зиркнули на мене — й одразу розтанули в мороці.