Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
«Можливо, ми разом із ним напишемо колись Конституцію для вільної Скіфії», — вирішила вона, на мить забувши про мудре попередження Бальтасара Грасіана.
Прокинувшись по обіді, Констанца сіла писати Григорію листа, щоб відкрити йому своє ставлення до ідеї Андрогіна. Спочатку вона вирішила детально пояснити вищу мету «випробування Лідою», але потім відмовилась від цього наміру. Як досвідчений ілюзіоніст знає, що відкриття секретів вдалого фокуса породжує нудьгу і недовіру, так і Констанца розуміла, що ще не час розкривати молодому скіфові філософське джерело альковних справ. А ще вона відчувала, що цілісна натура Сковороди не сприйме тої метафізичної ідеї, покладеної у фундамент придуманого нею «випробування».
«Він ще мислить традиційними для християнина поняттями гріха і межі дозволеного, — міркувала, виводячи на гербовий папір вітальні формули. — За жодних обставин не можна вимагати від нього швидкої відмови від звичного. Трансформація світогляду — найтонший процес духовної алхімії, що вимагає дотримання послідовності. Штучне пришвидшення цього процесу призведе до катастрофи, фатальної втрати довіри. Якщо це станеться, наші спільні пошуки стануть неможливими. До процесу самоусвідомлення ним його власної телуричної сили треба підходити обережно, через самобутню волю його тіла і через алхімічну ідею Андрогіна
Врешті-решт Констанца вирішила написати Григорію листа, в якому б містилась притча. Вона згадала одну давню масонську легенду і спочатку хотіла написати листа німецькою. Але, добре поміркувавши, вирішила, що для вставленої до листа легенди краще підійде універсальна латина. Тим більше, що Констанца не знала, наскільки досконало розуміє мову Лютера і Лейбніца її адресат.
Лист в остаточній (третій) редакції вийшов таким:
«Salve! Tibi et igni! [55]
Любий друже Грігоріусе! Учора Ви пройшли крізь першу браму на шляху до Гармонії — крізь Браму Венери. Але попереду нові випробування. Прочитайте цю давню притчу, яку я переписала для Вас зі старої секретної книги. Вона допоможе Вам приготуватися до майбутньої зустрічі з тим, хто сподобився на ім'я Rebis [56] .
Трикутник, або Мала перерва у будуванні
Будівничих направив король, а мене — Командор Хреста і Рози Вольфрам фон Ерландорф. Поки будівничі — камінь за каменем — складали стіни Собору, я в медитаціях і снах будував його містичного двійника, втричі прекраснішого за кам'яну будівлю. Я споруджував його з мрій і спогадів про химерні будівлі, бачені в східних мандрах. Було задумано: коли будівничі довершать свою кам'яницю, а Священство освятить храмину, я вселю примарного двійника у гранітне, цегляне й вапнякове тіло Собору. І дух увійде в його відторгнуту від скель та водороздільних глин плоть. Увійде, щоби жити там тисячоліття на прославу Божу. В ім'я істини, посланої нам, втаємниченим, через Троянду і Хрест. Також: через Хрест і Троянду. Через чотири Промені і рожевий колір невисловленої Аврори.
Робота каменярів вже добігала кінця і моя праця була близька до завершення, коли сталося непередбачене. Вранці в Соборі знайшли повішеницю. Праці було зупинено. Занурена у мій відчай, містична Душа Храму, та, що була майже народжена мною, за кілька годин згасла і почорніла. Агонія недобудованої Душі перекинулася на моє тіло: ноги набрякли, а на обличчі з'явилися бридкі плями, немов знаки швидкої прокази.
Я довго молився, а потім почав збирати у торбу начиння для медитації, зняв зі стін орендованої кімнати зображення сонця і місяця. Потім забризкав вапном золоті зірки, намальовані сім років тому на стелі приблудним живописцем Таубе. Коли він малював ці зорі з нерівними променями, я був лише молодим і щасливим, а підмурівок храму ще не піднявся до рівня бруківки соборної площі. Тепер навіть згадувати ті світлі й наповнені завзяттям дні в мене не вистачало сил. Торбу за сім років збадала міль. Її тканина розлізлася під пальцями, пенали з ароматичними паличками вивалювалися крізь дірки на підлогу. Кришталеву кулю я загорнув окремо. Вона була подарунком старого вірменського містика. Її не можна було сполучати з дірявими речами дірявого сущого.
Увечері прийшов Архітектор, почорнілий, немов та мертва Душа. Він сказав, що мудрі магістрати у Ратуші — з огляду на те, що згідно з Церковними канонами сплюндровану актом самогубства споруду не можна робити храмом — вирішили добудувати вже колишній Собор як муніципальний органний зал, спростивши вітрила центрального нефу, зменшивши діаметр та висоту куполів, яким тепер ніколи не пізнати хрестів. Він сказав також, що не може зібрати старших майстрів мулярського цеху. Всі вони пили по шинках з дівками і дражнили своє призначення.
Ми теж вирішили випити. Я відкоркував особливу сулію з божественним вином, зробленим з того відбірного і благословенного Розенкрейцером винограду, що росте в севільських маєтностях командора. Я зберігав це вино до дня освячення Собору, але тепер це вже не мало жодного значення. Архітектор пив цю дорогоцінну амброзію як звичайну воду, заїдаючи дешевим англійським сиром. Жирним, як стегна спадкових кухарок. За інших обставин я б образився, але тепер мені було байдуже. Блідий, двотактовий голос Архітектора лише ковзав поверхнею моєї уваги. Реквієм, навмання складений з божевільних тем і пустельних криків дервішів, пульсував під моїми скронями. В ньому не було рожевих звуків. Тільки сірі, як голоси ситих вампірів.
Опівночі в двері хтось постукав.
Я відкрив двері, сподіваючись побачити старших майстрів, що шукають свого начальника. Але побачив старого волоцюгу, якому звик кидати дрібні монетки. Він зазвичай сидів на протилежному від мого помешкання кінці соборної площі.
«Я — Другий», — сказав волоцюга. А мені навіть не стало сил образитися на командора, який таємно підстрахував мене дублером. Архітектор довго сміявся, а потім зауважив, що, мовляв, «ось вона, повнота Трикутника — нас троє — ми можемо рухати світами і закликати янголів з Йєсоду — але навіть утрьох ми не зможемо воскресити ту трикляту дурепу, що повісилася в Соборі й спаскудила все — тобто все-все-все-все».
«Давайте пити вино, благословенне й праведне», — запропонував Другий.
Ми пили, й повнота Трикутника густішала навколо нас.
На ранок прийшли майстри і сказали нам, що тіло повішениці щезло з міського моргу. Опівдні знайшовся добродій, котрий підтвердив під присягою, що бачив живу повішеницю, яка купувала хліб на розі вулиць Ліхтарної і Кривої. А потім таких свідків стало вже три. Мудрі магістрати наказали вигнати з експертного покою неуважного лікаря, що помилково визнав повішеницю за мертву. Вони оголосили розшук воскреслої. Первинне призначення Собору було офіційно та урочисто відновленим.
«Тому я й не вибачався, що запізнився на вашу вечерю. Випало трохи роботи», — сказав мені волоцюга, коли я увечері кинув йому монетку. Щоправда, її я кинув вже не волоцюзі, а Другому, містичний виріб якого невдовзі замешкає у Соборі.
«Першому, а не Другому», — виправляє мене Архітектор і я мовчки сприймаю це виправлення, хоча десь у глибинах моєї недосконалої самобутності виникають протест і образа. Адже, кажу/мовчу я, всі кути Трикутника є однаковими».
Я сподіваюсь, любий друже, що легенда Вам сподобалась. До речі, найближчим часом ми з моїм чоловіком Генріхом збираємось відвідати сусідню Венецію. Якщо це не входить у протиріччя з Вашими планами на найближчі тижні, запрошуємо Вас скласти нам компанію під час подорожі, а також скористатися нашими апартаментами у Венеції, розташованими на вулиці Отців Тринітаріїв. У Венеції багато цікавого. Я спробую (зрозуміло, в межах моїх скромних знань) показати Вам дещо із тамтешніх визначних пам'яток. На жаль, Генріх не зносить морської хитавиці й ми не зможемо мандрувати морем, що у таку спеку і з огляду на дії розбійників, було б і приємніше, і безпечніше.
Ми ідемо до міста святого Марка власною каретою, досить зручною і швидкою каретою з новими ресорами і м'яким салоном. Маю достатні підстави сподіватися, що дорога займе не більше двох діб, навіть з урахуванням того часу, який — на жаль! — неминуче доведеться потратити на венеційській митниці (треба сказати, віднедавна — після певних політичних подій — тамтешні службовці стали брутальнішими і вкрай недружньо налаштованими навіть до респектабельних мандрівників). Оплату Ваших митних і дорожніх витрат Генріх, на моє прохання, люб'язно погодився віднести на свій кошт. У дорозі нас супроводжуватимуть перевірені, досвідчені охоронці, позаяк Генріх їхатиме вирішувати свої справи й везтиме до Венеції цінні папери. Мій чоловік буде радий познайомитися з Вами. Він — освічена людина і цікавий співрозмовник. Я не маю ані найменшого сумніву, що ви з Генріхом станете добрими приятелями.
Ad notam [57] : Клементина і Посланниця Венери передають Вам найщиріші вітання. Вам вдалося вразити їх своїм природним магнетизмом.
Всі кути Трикутника є однаковими.
З розумінням і повагою,
:.С.Т.
22 квітня 2767 року від заснування Соломонова Храма».
55
Вітаю! Тобі і вогню! (лат.) — звична для масонських листів XVIII ст. рекомендація адресатові спалити лист після прочитання або і до того, якщо таємниці загрожує небезпека.
56
Подвійна річ (лат.).
57
До (вашого) відома (лат.).
— Це ж бомба! — Павло Вигилярний ще й ще пробігав очима текст на пергаменті. — Невідомий автограф Сковороди! Філософський фрагмент, Сашо. Заціни назву: «Всемірна Єхидна, сіречь рєшительноє і полноє совлєчєніє тайних покровов». А я все думав: чого це Гречик мені втирав про якусь єхидну…
— Бомба то воно бомба, — буркнув старший брат, — але ж оприлюднити цю бомбу і прославитися тобі, братело, поки що не вийде.
— Чому це? — не зрозумів молодший.
— А як ти поясниш людям, звідки узяв оце… цей рукопис?
— Якось поясню.
— Якось, какось, укакось… — передражнив Павла життєво досвідченіший «карпатський есквайр». — А якщо ті бандити, які порішили професора, приходили до нього саме за цим-от рукописом? Вони ж відразу тебе вирахують. Легко, як два пальці об асфальт. А потім і мене, якщо я раптом візьмусь переховувати скарб… Давай так домовимося, братику дорогенький: якщо я вже візьмуся тобі допомагати, то ти мене будеш слухатися, в усьому радитися зі мною і не робитимеш дурниць. Ти вже й так їх наробив.
— Що я такого наробив? — обурився Павло. Він відчував, що остаточно втрачає ініціативу, і це сильно його дратувало. У домі професора ризикував саме він, а Олександр ні в що його не ставить.
— Що наробив? — глузливо перепитав старший. — Попалився, от що ти наробив. Засвітив ідола під час експертизи.
— Експерт не зацікавлений…
— А ти так точно знаєш, у чому він зацікавлений, а у чому ні? А може, вони його зацікавлять? Може, вони йому яйця у дверях затиснуть і він їм усе розповість? Це ж бандюки, Павляне.
— Так я не зрозумів, ти береш чи ні на зберігання мій скарб?
— Я ще не вирішив. Маю сумнів, що ти мене слухатимешся.
— Я з тобою радитимусь.
— І за це тобі велике спасибі.
— Мене ледве не вбили…
— Ще не вечір. Ти краще скажи мені, що то за картинка така.
— Там є підпис. Це старовинна емблема, що зображує Андрогіна.
— А, я знаю. Гібрид чоловіка і жінки. Щось на штаб трансвестита?
— Андрогін — це вища істота, яка подолала обмежуючий матерію статевий поділ, — пояснив Павло Петрович. — А трансвестити, Сашко, це зовсім з іншої опери.
— Вища істота, кажеш? Це типу тої дівчини з «П'ятого елементу», яку Йовович грала?
— Вже гарячіше.
— Але ж вона там не двостатева. Не андрогін.
— Це ж художній фільм.
— Ага, фільм… І це що, Сковорода отаке малював?
— Підпису під малюнком немає. Але його підпис є під фрагментом про єхидну.
— Його чи не його цей підпис, ще треба дослідити. Може бути підробка.
— Малоймовірно.
— Все може бути.
— За підробку не вбивають.
Якийсь час панувало гнітюче мовчання. Кожний думав про своє. Потім старший запитав:
— А взагалі, Сковорода цікавився такими-от речами? Андрогінами усякими? Про це щось відомо?
— За його доби андрогіни були модною темою. Тоді навіть ляльки такі робили, механічні. Автоматами називалися. Трошки на хлопчиків подібні, трошки — на дівчаток. І картини малювали. Наприклад, я бачив алхімічну гравюру вісімнадцятого століття, на якій зображено, як Сонце і Місяць спільно створюють вищу істоту, яка має морфологічні ознаки і чоловіка, і жінки. Себто створюють Андрогіна. Істоту, що відновлює цілісну природу живого.
— Ясно. Містика.
— Ага.
— У містиці сам чорт ногу зломить.
— Ага.
— Чого ти «агакаєш»? — раптом розлютився Олександр Петрович. — Розагакався він, бач. І взагалі, якого дідька поперся до того Гречика?
— Не кричи. Нікуди я не «перся». Він сам мене до себе покликав. Зателефонував на сотовий, запросив приїхати до Києва, до нього на кафедру. Він завідував кафедрою філології і літературознавства. Натякнув, що має для мене цікаву пропозицію. Сказав, що розмова не телефонна. Хотів би я бачити того, хто б відмовився від зустрічі з ученим такого рівня.