Відчай
Шрифт:
Як часто ми бачимо святкові застілля — немає нічого кращого за грузинське, коли стіл вибирає тамаду і його заступника, і вони не мають права залишити гостей доти, поки банкет не закінчиться, вони мусять випивати, виголошувати мудрі тости, в яких закладено не лише похвали, а й логічний аналіз причин цієї похвали; можливий і натяк на певні (проте, які легко виправити) вади того чи іншого гостя; бажана й самокритика тамади, це ціниться найдужче, отже, не черговий, людина наділена божим даром, хистом.
Око втішається, коли бачиш такий стіл — чи здалеку, чи зблизька… І ніхто не відає, що один з гостей завтра вранці поінформує про поведінку, слова, мислі тамади, оскільки інші (чи інший) уже сигналізував про те, що тамада «живе
Бідолашний тамада, дні його лічені, жде камера, нари, допити, допити, допити…
…На великій будові — прорив; екстрена нарада у директора; запрошені стахановці, ударники, провідні інженери й конструктори; директор не спить другу ніч, висуває одну пропозицію за одною, тримається на ногах завдяки дуже міцному чаю, записує пропозиції, сперечається, погоджується, дає команди по об'єктах, але серед присутніх є той (чи та), котрий зобов'язаний написати звіт про ворожу діяльність директора, який «навмисне» влаштував цей прорив, — таємний ворог…
Невдахи мстять талантам.
Скнари — щедрим.
Дурні — розумним.
Потвори — красивим.
Ледарі — ініціативним, сміливим і кмітливим.
Але світ влаштований так, що іноді розумний стає найлютішим ворогом розумного — ревність, суперництво; щедрий — щедрого; кмітливий — кмітливого (конкуренція, несумісність характерів); талант вступає в боротьбу з талантом — іноді це наслідок продуманої провокації, ніхто ще не скасував римського «поділяй і пануй» — союз талантів небезпечний для власть предержащих; проте іноді за цим стоять різні ідейні позиції, комплекси, вплив жінки (чоловіка, матері, брата); воістину саме добрими намірами встелена дорога в пекло.
…Поглянь збоку, як дружньо розмовляють у ресторані «Москва» сивий елегантний полковник з орденськими колодками (щоки запали, обличчя в глибоких зморшках, мабуть, недавно з госпіталю) і червонолиций веселий кремезний чоловік у поношеному костюмчику, що дивиться залюбленими і сяючими очима на свого військового товариша!
Ісаєв та Іванов, вони ж Штірліц і Аркадій Аркадійович, вони ж Юстас і генерал; насправді ж — «зек» Владимиров і полковник МДБ Влодимирський; переслідуваний і переслідувач.
Аркадій Аркадійович щось говорив, весело сміявся, але Ісаєв зараз не слухав його, він згадував Сашеньку, її радісне обличчя; «Нашого Санечку також привезуть у Сочі? Ти запам'ятав: моя палата — тринадцята?! Я люблю цю цифру! Ти напишеш мені? Я писатиму тобі листи у віршах, моя любов!» — і вже за хвилину перед тим як поїзд рушив, трагічне й немічне: «Максимчику, повір, доктор Геліович ні в чому не винен, це якась незбагненна, негідна інтрига…
Коли вважатимеш за можливе, будь ласка, допоможи… Чому ти не хочеш узяти ключі від дому? Я розумію, в тебе тепер своя квартира, але, може, Санечку привезуть раніше, він зразу піде на Фрунзенську…»
Ісаєв рвучко потер лоба, виступили червоно-багрові смуги, трохи підняв праву руку, немов просячи слова.
Аркадій Аркадійович ще ближче присунувся до нього:
— Що, товаришу полковник?
— Цей доктор… Геліович… Там можна щось виправити?
— Я дозволю вам бути присутнім при розмові з ним… І ви самі ставитимете запитання… будь-які… Від вас залежатиме, що робити…
…Ісаєв пам'ятав їхню розмову з Аркадієм Аркадійовичем (як тільки вони пішли з перона Курського вокзалу) практично дослівно; він попросив поїхати в ресторан на метро; «Я ж ні разу в житті не бачив цього дива». — «На метро то на метро», — Іванов погодився легко, відчував себе інакше, ніж у кабінеті, і зовсім не так, як тоді, коли вперше виїжджали в місто.
Заговорив Іванов не у вагоні; по-перше, Ісаєв, зачарований, дивився на станції, на людей, ніжно всміхався галасливим дітям (кадик ходив, а очі були сухі), а по-друге, ждав самотності, яка й настала, коли вони вийшли на станції «Охотний ряд».
— Відповідаю на ваше запитання про те, з ким я, — все ще весело всміхаючись, але явно цю усмішку вдаючи, почав Аркадій Аркадійович, ледве понизивши голос. — Раніше не міг, служба напевне дивиться за вами, взаємна перевірка, особливо в метро, там утекти легше, юрба, пневматичні двері… Отже, я вважаю Сергія Сергійовича та й інших — крім Рата, він талановитий опер, — подонками, що компрометують високе звання чекістів. Вони прийшли в апарат недавно, разом з новим міністром Абакумовим. Чому з цієї посади відтерли Лаврентія Павловича? Тому що він зберіг Батьківщині маршала Рокоссовського та маршала Мерецкова — обох мали розстріляти, катували в підвалах, піддавали страшним тортурам… Вони не втрачали свідомості, — раптом озлобившись, сказав Аркадій Аркадійович, — хоч сиділи нерухомо на стільці! Їх били металевим пруттям, ясно? Берія зберіг Батьківщині авіаконструктора Туполева, міністра Ванникова, який потім постачав фронту «катюші»… Він реабілітував десятки тисяч ленінців — практично всіх, кого не встиг розстріляти мерзотник Єжов… Думаєте, — якби я не відчував до вас поваги за ваші подвиги і не доповів Берії, — вас би не катували?! Ще й як катували б… Словом, ситуація не проста… Спроби усунути товариша Берію від безпосереднього керівництва органами були під дією чиїхось темних сил. Чиїх? Не знаю. Але хочу дізнатись. Не в одного мене таке бажання. За те, що я вам зараз сказав, — мене можуть розстріляти без суду й слідства. Якщо хочете допомогти мені… нам… звалити мерзотників — включайтеся в роботу… Так, так, сидячи на дачі чи в камері — коли я вирішу, що так потрібно для нашої боротьби… Якщо надумаєте грати на цьому моєму признанні — вас уб'ють разом зі мною. Крапка! — Обірвав він себе. — Все, забули! Говоримо про меню, вино і про жінок… та ще про фюрера… Мене дуже цікавлять взаємовідносини Гітлера з його оточенням на початку їхнього руху; чесно кажучи, націонал-соціалізм, його народження і розвиток ми прогавили. Інформації — серйозної й об'єктивної, якщо хочете, безстрашної — у нас практично не було. Стіл у ресторані, мабуть, обладнаний, тому інформацію дозуйте… І всуньте фразочку: «Про деякі епізоди — Гітлер заклав фугаси під майбутнє — я доповім тільки товаришу Сталіну… Особисто…»
— Скажіть, — замислено спитав тоді Ісаєв, немов не почувши його, — а якби товариш Берія приїхав до Москви у тридцять п'ятому році, процесу Каменева не було б? Каменева із Зінов'євим не розстріляли б?
Аркадій Аркадійович довго мовчав, усмішка з обличчя спала:
— На це я відповісти не можу… І не тому, що боюсь. Просто — не знаю. Я, чесно кажучи, питання про минуле собі не ставлю… Думаю про майбутнє, щоб не повторився, боронь боже, тридцять сьомий…
— Спасибі за чесність, — відповів Ісаєв. — Переходимо до меню, вина й жінок…
— Слухайте, Всеволоде Володимировичу, — з'ївши солянку, заговорив Іванов, — а ви коли-небудь фюрера бачили зблизька?
— Що значить «бачив»? На з'їздах партії, на прийомах, в Байрейті — під час вагнерівських фестивалів — багато разів… Особисто йому не доповідав. Але ж служба готувала щодня матеріал: про те, хто в нього був, про що йшла розмова, реакцію Гітлера на тих, кого удостоїв аудієнції, стеження за цими людьми… Так що деяку інформацію про нього в будинку на Принцальбрехтштрасе при бажанні можна було дістати… З трудом, але можна.
— Ці матеріали доповідали Гітлеру?
— Судячи з того, що оброблювали їх на нормальній машинці, — ні… Тільки те, що друкувалося на «Ундервуді» з великими літерами, надходило до нього зразу ж, з фельд'єгерем…
— А хто одержував матеріали з нормальним шрифтом? Гіммлер?
— Звичайно.
— А ще?
— Гесс, «брат фюрера», їх не одержував… Він узагалі не любив служби, завжди підкреслював, що державою арійців правлять не штурмовики чи військові, а робітничий клас і бауери…