Відчай

Семенов Юлиан Семенович

І, не діждавшись відповіді, поклав трубку.

Берія вийшов від Старця так, немов летів по повітрю: ось воно, збулося! Статтю ж написала його людина, принесла помічникові Жданова, той читав, робив помітки; на добраніч, Андрію Олександровичу!

…А через три дні, приязно попрощавшись з «дорогим Андрієм Олександровичем», Берія подався в Сухумі — відпочивати…

…Повернувшись від Сталіна до міністерства, Абакумов випив склянку мадери (присилали з Криму, спеціальної очистки, майже зовсім без цукру), діждався, поки всередині осіло, зняв френч, скинув зовсім мокру від поту сорочку, переодягся в цивільне і тільки після цього поринув у важкі роздуми.

…Ще

в перші місяці роботи в Москві, виконуючи доручення Берії, він налагодив спостереження і підслухування всіх розмов колишнього народного комісара охорони здоров'я Семашка, одного з тих, хто починав революційну боротьбу разом з Леніним.

Дані підслухування виявилися цікавими: якось Семашко зронив за чаєм, що «загибель Холіна, котрий зник у кінці двадцятих, коли Ягода став заправляти в ВДПУ, — серйозний удар по науці; геніальний лікар, надав йому чорт брякнути про загибель Михайлика, на кожну сотню чесних припадає один платний мерзотник».

Спочатку Абакумова зацікавили слова про «платних мерзотників», та коли він затребував справу про зниклого лікаря Холіна, то виявилося, що той асистував на операції Фрунзе.

Значить, Михайлик — це Фрунзе, зрозумів тоді Абакумов, ось у чому річ!

Усі знали, що після смерті Фрунзе його місце зайняв Ворошилов, — таким чином армія стала сталінською. Через півроку після цього дивно помер Дзержинський. Фактичним хазяїном ВДПУ став Ягода. Перші розпорядження стежити за Троцьким, Каменевим, Зінов'євим, Преображенським, Смілгою та Іваном Смирновим підписав він, Генріх Григорович, не Менжинський…

Наказ військам Московського гарнізону про забезпечення порядку при висилці в Алма-Ату Троцького дав Ворошилов…

Справу про смерть Надії Аллілуєвої, дружини генералісимуса, Абакумов затребувати не наважився: торкатися вищих таємниць Кремля небезпечно.

І все-таки про «Михайлика» і Холіна доповів Берії.

Маршал узяв матеріали на Семашка, кілька днів вивчав їх, потім подався до Сталіна.

Вислухавши Берію, той, не приховуючи роздратування, спитав:

— А ти хіба не знав про цю паскудну плітку? У свій час японський шпигун Вогау досяг успіху в розкручуванні цього паскудства… Вогау — відоме тобі прізвище?

Берія знав, що брехати Сталіну не можна: або потрібна заздалегідь підготовлена двозначність — генсек це любив, або правда.

— Ні, Йосифе Віссаріоновичу, не відоме.

— Псевдонім письменника Бориса Пильняка, — зло сказав Сталін. — Як не росіянин, так і ховається за псевдонім… Один Еренбург удержався, молодець, ціню в людях достоїнство… Ну а Семашко… Зустрівся б з ним… Карпінський з Бончем мовчать, конспіратори… Лепешинська — вірна, я в ній упевнений, теж з нашої, істинно ленінської гвардії… Поговори з Семашком, по-дружньому поговори: «Ми всі знаємо, жартувати з вогнем небезпечно, подумайте…» І нехай напише статтю про роль істинних ленінців у громадянській війні.

Через п'ять днів Семашко підписав панегірик на честь істинного організатора всіх перемог Червоної Армії проти біляків, про «іудушку Троцького, зрадника й наймита фашистів, закінчив, як і належить: «Сталін — віра, надія й гордість народів усього світу».

Підслушка зареєструвала (спостереження за Семашком, звичайно, не знімали): чай тепер п'є мовчки, здебільшого пише, нікого до себе не запрошує, заспокоївся…

Після кількох годин болісних роздумів Абакумов з олівцем перечитав промову Жданова проти Зощенка (дуже любив цього письменника, з донькою раніше вголос читав, обоє аж качалися від сміху) і Ахматової (цю зовсім не знав; спостереження за нею вели лише тому, що була раніше дружиною терориста й контрреволюціонера Гумільова, колишнього співробітника розвідки царського генштабу; до речі, добре працював у Африці, також щось писав), попросив принести постанову ЦК по журналах,

операх та фільмах, потім затребував спецінформацію у своїх; ті відповіли, що нібито син товариша Жданова сказав батькові в машині, коли їхали на дачу, немовби боротьба проти космополітів, за патріотизм і пріоритет російської науки й культури починає набувати яскраво виражений антисемітський характер, аж ніяк не антисіоністський. Жданов начебто нічого на це не відповів, тільки знизав плечима. Коли вдруге син недвозначно висловився проти геніальної теорії великого вченого Лисенка, улюбленця товариша Сталіна і всього радянського народу, Жданов посміхнувся: «Гляди, він тебе схрестить з якоюсь морквиною або яблуком — станеш фруктом, а фрукти — їдять…» Була, виявляється, спецінформація й про те, що нібито Жданов сказав одному з своїх помічників: «Безрідний космополітизм ми викорчуємо з корінням — це історичне завдання, поставлене перед нами товаришем Сталіним, але давати привід ворогам для міфологічного антисемітизму ми не повинні, в усьому треба дотримуватись почуття міри».

І лише після цього всього, вже ввечері, раз у раз згадуючи, як мінявся вираз очей Сталіна, коли той говорив про Жданова, міністр зняв трубку ВЧ й попросив з'єднати його з тією дачею на Кавказі, де зараз відпочивав товариш Берія.

Маршал вислухав не перебиваючи, подякував за дзвінок, поцікавився, чи не просив товариш Сталін обговорити це питання з ним, Берією, і після короткої паузи відповів:

— Як ти розумієш, мені в цій ситуації давати тобі якісь поради безтактно. Тобі доручено — ти й виконуй. Сам знаєш, як усім нам дороге здоров'я товариша Жданова… Я на твоему місці зібрав би два консиліуми, нехай вони, незалежно один від одного, висловлять свою думку, ти ж знаєш, як вони чубляться між собою, ці світила… А вже потім запроси найголовніших корифеїв, познайом їх з висновками перших двох консиліумів — з цим і йди до Хазяїна… Заздалегідь дай команду своїм людям за кордоном, щоб були готові негайно купити всі необхідні ліки, хоч би скільки вони коштували: Жданов є Жданов…

На інформацію про Міхоелса і Вовсі не звернув особливої уваги — треба вирішувати головне!

Зразу після розмови з Абакумовим маршал подзвонив Вознесенському: «Може, я перерву відпочинок? Треба ж бути поряд з Андрієм Олександровичем…»

Потім зв'язався з Молотовим і Ворошиловим; ті заспокоїли: Йосиф Віссаріонович вважає, що це перевтома, все минеться, відпочивайте спокійно».

…Через дві години до Берії вилетів Комуров; Лаврентій Павлович попросив його негайно привезти нові повідомлення про атомні дослідження у Штатах.

Але розмовляли не про атомні проекти — про Жданова.

— Сталін поверне Маленкова у той день, коли закопають любимчика, ясно? — Берія рубав, засунувши руки в кишені піджака. — Вмикай свою медичну агентуру, діагноз повинен бути точний: «серце може здати, потрібен відпочинок». Нехай поїде кудись якнайдалі, аби тільки не лишився на своїй дачі. А потім — справа техніки, не мені тебе вчити… Затям — це останній шанс повернути Маленкова до Москви, тоді Вознесенський з Кузнецовим мені не дуже страшні. А я — це ви всі!

…Незабаром директора й головного режисера Єврейського театру Міхоелса запросили в Мінськ.

Провокатор, якого підвели до нього, — з давніх добрих знайомих — запропонував увечері прогулятися. Йшли по безлюдній вулиці, було вже пізно. Знайомий і штовхнув Міхоелса під колеса полуторки, за кермом якої сидів друг Берії міністр держбезпеки Білорусії Цанава, підлеглий, звичайно, Віктора Абакумова…

…У Москві великому артистові влаштували урочисті похорони. Обличчя загримували, аби приховати синці: Цанава проїхав по нещасному двічі, для страховки; на кладовищі представники громадськості говорили зворушливі промови.