Відчай
Шрифт:
— Правильно, — Валленберг відповів не зразу. — Святий Марк узагалі починає не з Ісуса, а з Івана Хрестителя… Цікаво… Я це чомусь пропустив, бо розчинився в рядках, ішов за Словом, не дозволяючи собі обговорювати його…
Ісаєв подумав: «Хоч якесь виправдання й для мене: я йшов за змінами в нашій історії, розчиняючи себе в них… Отже, наша Ідея перетворилася в релігію? Невже так? Якщо взяти до уваги освіту Сталіна, можна допустити і такий поворот сюжету…»
— А згадайте Євангеліє від Івана? — запропонував Ісаєв. Валленберг одійшов нарешті від стіни, сів на койку і, заплющивши очі, продекламував:
— Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово… І життя було в Нім… Був один чоловік, що від Бога був посланий, — йому ймення Іван… А це ось свідоцтво Іванове: як юдеї послали були з Єрусалима священиків
Ісаєв, що слідкував у тексті за тією концепцією, котру Валленберг вибирав з Івана, відклав Біблію і, зневажаючи себе, хруснув пальцями — нічого не міг вдіяти з собою, цей звук в одиночці став конче потрібний йому, немов свідчив про те, що він живий і що дзвін курантів не ввижається йому, а є наяву…
— Ви справді пливете за рядками, — сказав він, — ви чудово декламуєте, ні в одній церкві я не чув такого наповнення фраз Священного писання людським Духом, Вірою, стоїчним переконанням… Але ви все-таки дозволяєте захоплювати себе потоку — нехай навіть геніальному. Погляньте-но, Іван жодного слова не говорить про предків Ісуса, по-перше, і, по-друге, називає його тим, хто прийме на себе «гріх світу»… Про народ чи народи немає жодного слова, йдеться про світ… Це — початок притирання світських властей з Вірою, що стала необхідною людству, бо владики не знали, де знайти вихід з безупинних кризових ситуацій. Згодом, у Посланні Павла до колосян, він уже вимагає: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом»… Чи не звідси треба відлічувати ідею монополії на єдину правду? Чи не в цьому пасажі приховано майбутню заборону на диспут, на змагання різних поглядів, на думку зрештою?! Хіба Павло вільний від політики, коли він звертається до пастви зі словами: «Раби, — слухайтеся в усьому тілесних панів; і не працюйте тільки про людське око, немов підлещуючись, але в простоті серця, боячися Бога!..»
— Ви католик? — спитав Валленберг.
Ісаєв довго мовчав, відповів сумно:
— До недавнього часу я шукав у Біблії відповіді на запитання історії, політики й економіки… Так, так, це так… До речі, мені здається, Власов відмічав для себе пасажі, що примиряли ідеологію, яку він сповідував у рейху, з певними фразами Великої Книги… У мене відібрали окуляри, руки стомлюються держати книжку за метр від очей, тремтять… У вас зір хороший?
— Ліве око тепер зовсім не бачить, — відповів Валленберг сухо. — Вже з півроку… Повна втрата зору… Праве — абсолютне… Читаю без окулярів… Намагаюся завчити всю Біблію напам'ять — хто знає, що мене жде через якусь мить?
Ісаєв згадав пастора Шлага, його обличчя, маленьку, не по ньому, кацавеєчку, згадав, як старий незграбно ступав на лижах по весняному снігу, перебираючись у Швейцарію на зв'язок з його — Штірліца, Центром, згадав, як той лаяв француженку Едіт Піаф: «Яке падіння моралі, це не музика, тільки Бах вічний»; відчув, як кров прилила до щік (невже я зараз почервонів?), заново почув запис розмови Шлага з його, Штірліца, провокатором Клаусом, коли пастор, здивовано, прикрим голосом, запитував: «Хіба можна проектувати чудову біблейську притчу на націонал-соціалістичну державу? Це все одно, що логарифмічною лінійкою забивати гвіздки»; уявив собі обличчя провокатора, який радісно-дозволенно знущався: «А чого ж ви, пасторе Божий, мовчите, коли навколо вас коїться зло, коли нацисти палять безневинних у печах?! Де ваша Христова правда?!» Ці видіння промайнули перед його очима, і він раптом побачив себе в своєму домі під Бабельсбергом, навіть запах відчув — камінного димку, смаженої кави й сухої кельнської води у ванній.
Невже це було, спитав він себе. Невже ти справді був таким, яким був? Невже ти тоді жив без сумнівів і тяжких роздумів про долю своєї країни, про трагедію, яка на неї звалилася?
Так, відповів він собі, я жив тоді саме так, я був весь у боротьбі, а коли ти переконаний у тому, що мусиш зробити все, аби знищити нацизм, ти не мав права на сумніви, війна виключає будь-яку форму сумнівів, обов'язок стає самодовліючою формулою духу…
Ой, не треба, не треба про це, заблагав він і несподівано для себе вперше в житті почув у собі мольбу: «Господи, прости мені, прости!» І, вимолюючи прощення собі, він бачив обличчя Сашеньки й Санька, Гриші Сироєжкіна, Станіслава Уншліхта, Михайла Кедрова, Гриші Біленького, Артура Артузова, Яна Берзіня… А Лев Борисович? А Бухарін? Кольцов? Радек? Крестинський?
— Ви себе погано почуваєте? — спитав Валленберг.
— Ні, зовсім ні…
— Дуже зблідли…
— Буває, — відповів Ісаєв. — Минеться… Як це у Приповістях? Не кажи: «Надолужу я зло!» — май надію на Господа, і він допоможе тобі…»
Валленберг кілька разів зиркнув на Ісаєва:
— Вам легше, по вухах бачу… Вони у вас на якусь мить стали жовті, а зараз — нормальні, відпустило?
— Угу.
— Тому я відповім вам іншою притчею: «Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, — хіба не підтримаєш їх?»
Ісаєв знову відчув, як похололи пальці й закалатало серце:
— Не пригадуєте, на якій це сторінці?
— Або на двадцять третій, або у двадцять п'ятій главі, сторінку не пригадую, в мене «поглавна метода»…
Ісаєв відставив книжку від очей ще далі, аби не так зливалися, рябіючи, рядки, знайшов номер одинадцять. Слідом було надруковано: «Якщо скажеш: «Цього ми не знали!» — чи ж Той, хто серця випробовує, знати не буде? Він Сторож твоєї душі, і він знає про це і поверне людині за чином її…»
Вслухаючись у чудову музику слів, Ісаєв спитав себе: «А чому ж американська революція боролася проти англо-французьких колонізаторів разом з церквою? Священики там були подвижниками ідеї «свободи й рівності», а французи, громлячи Бастілію, ганялися за абатами з вірьовками, наспівуючи пісні Беранже про те, що останнього короля треба повісити разом з останнім попом… Чому в п'ятому році наші люди йшли за Галоном? А в сімнадцятому повстали проти церкви так само люто, як і проти самодержавства? Невже тільки тому, що Бурцев викрив Гапона, якого завербувала охранка? А може, тому, що наша церква, її пастирі завжди йшли з владою пліч-о-пліч? І закликали бути покірними навіть тоді, коли здоровий глузд підказував: кличте паству до протистояння государевій неправді, яка тягне країну в прірву. Адже якби церква об'єдналася з Гучковим, Путіловим, Мілюковим, Родзянком, лютневого вибуху могло б і не бути… А вони підтримували малограмотних фанатиків «великоросійської ідеї»… Якби не жінки, що вистояли три дні в заметільних чергах за хлібом, пішли в центр міста, а мудрі й незалежні священики повели за собою паству, хто знає, як повернулася б історія?!
12
Віктор Абакумов, міністр державної безпеки СРСР, кар'єру зробив запаморочливу, як і всі ті, на кого поставили за рік до початку Великого Терору апаратники Маленкова.
Здавалося б, піднявся він випадково, поза логікою і здоровим глуздом.
Але так могло лише здатися тим, хто не знав Сталіна, а його по-справжньому не знав ніхто.
Часом і сам Сталін, коли починалося тяжке безсоння, дивувався собі і тим словам, які говорив удень: кожному знаходив свої, єдино потрібні слова, спроектовані в Історію; іноді він ламав співрозмовника, іноді підлаштовувася до нього, зачаровуючи; зрідка готувався заздалегідь, писав чернетки, особливо коли зустрічався з письменниками, знав, що це піде в Пам'ять — майбутнє Євангеліє від Йосифа; з людьми академічної науки зустрічей уникав, розуміючи свою непідготовленість, зате часто запрошував авіаконструкторів — практики, живуть реальністю, а не таїнством формул.