Відродження
Шрифт:
Я лише кивнув. Не було потреби йому казати, що Клер уже й так знає.
– У підвалі будинку я дещо для тебе залишив, – сказав він. – Якщо воно тобі треба. Ключ під килимком.
Він поставив мене на ноги, поцілував у лоб і відчинив дверцята водія.
– Маашина так собі, друзяаако, – зізнався він з акцентом янкі, чим змусив мене всміхнутися попри весь біль, який я відчував. – Але нічо, якось та й доїду.
– Я люблю вас, – сказав я.
– Я теж тебе люблю. Але не здумай мені більше плакати, Джеймі. Моє серце вже й так розбите, більше я не витримаю.
Поки він не поїхав, я не плакав. Я стояв на під’їзній доріжці і дивився йому вслід. Дивився вслід, поки його машина не зникла з поля зору. Потім пішов додому. У ті часи на нашому задньому подвір’ї була колонка з ручною помпою, тому перед тим, як заходити в дім, я вмився крижаною водою. Не хотів, щоб мама помітила сліди сліз на обличчі й спитала, чому я плакав.
Вишарувати пасторський будинок, щоб прибрати всі сліди перебування в ньому безталанної родини Джейкобзів і підготувати до приїзду нового священика, буде завданням комітету жіночої допомоги, сказав тато. Але без поспіху. Колеса єпархіального управління церков Нової Англії розкручувалися дуже повільно, і нам би дуже пощастило, якби нам прислали нового священика до наступного літа.
– Хай поки так побуде, – порадив тато, і комітет радо з цього скористався. Узятися за мітли, щітки й пилососи їм довелося вже аж після Різдва (проповідь мирянина того року читав Енді, мої батьки мало від гордості не луснули). А доти пасторський будинок стояв порожній, і деякі діти в моїй школі почали казати, що там живуть привиди.
Але дехто туди все-таки навідався. Я. Однієї суботи після обіду я знову зрізав шлях через кукурудзяне поле Дорранса Марстеллара, щоб уникнути всевидющого ока Мі-Мо Гаррінгтон, і підійшов до пасторського будинку. Узяв під килимком ключ і зайшов усередину. Було страшно. Я лише зневажливо пирхав, коли чув про те, що тут водяться привиди, але вже всередині якось легко уявлялося, що ось я обернуся, а в мене за спиною стоять Петсі й Хвостик Моррі, тримаються за руки й круглими очима дивляться на мене, а на їхніх тілах гниє плоть.
«Не будь дурнем, – наказав я собі. – Вони або пішли в якесь інше місце, або в чорну порожнечу, як і казав преподобний Джейкобз. Тому перестань боятися. Перестань бути маленьким дурним боягузиком».
Але перестати бути дурним боягузиком я не міг так само, як не міг зупинити біль у шлунку після того, що переїв хот-догів у суботу ввечері. Проте я не втік. Я хотів подивитися, що він для мене залишив. Мені потрібно було подивитися. Тому я підійшов до дверей, на яких досі висів плакат (Ісус тримається за руки з парою дітлахів, схожих на Діка та Джейн з моєї старої читанки для першокласників; на табличці написано: «ПРИЙДІТЬ ДО МЕНЕ, МАЛІ ДІТИ»).
Я увімкнув світло, спустився вниз і побачив складані стільці, стосами притулені до стіни, фортепіано з опущеною кришкою, ігровий куточок із маленьким столиком, на якому вже не було доміно, книжок для розфарбовування і кольорових олівців. Але Погідне озеро нікуди не поділося, так само, як і маленька дерев’яна коробочка з Електричним Ісусом усередині. Ось що він для мене залишив, і я був страшенно розчарований. Та все одно відкрив коробку й витяг Електричного Ісуса. Поставив його на краю озера, там, де, як я знав, починалася колія, і хотів було намацати під його мантією вмикач. Аж раптом мене затопила хвиля найбільшої люті, яку я відчував за все своє дитинство і юність. Вона вдарила так несподівано, як одна з тих блискавок, які преподобний Джейкобз споглядав на Вершині неба. Я махнув рукою і вдарив Електричного Ісуса. Той відлетів аж до дальньої стіни.
– Тебе не існує! – заволав я. – Тебе не існує! Це просто фокуси й вигадки! Будь ти проклятий, Ісусе! Будь ти проклятий, Ісусе! Будь ти проклятий, проклятий, проклятий, Ісусе!
Я побіг угору сходами, а з очей так рясно лилися сльози, що я нічого перед собою не бачив.
Іншого священика, як згодом виявилося, нам так і не прислали. Порожнечу намагалися заповнити деякі місцеві падре, але відвідуваність упала майже до нуля, і на той час, коли я вчився в останньому класі старшої школи, нашу церкву зачинили й наглухо забили віконниці. Але для мене це не мало значення. Віру я втратив. Гадки не маю, що сталося з Погідним озером та Електричним Ісусом. Наступного разу, коли я спустився в підвал ЗММ у пасторському будинку (а це сталося багато років по тому), він був цілковито порожній. Порожній, як рай.
IV
Дві гітари. «Хромові троянди». Блискавка на Вершині неба
Коли ми озираємося назад, у минуле, то бачимо, що наше життя складається в певний візерунок. Кожна подія починає здаватися логічною, неначе щось – чи Хтось – накреслює для нас план усіх наших кроків (вдалих і невдалих). Узяти, приміром, матюкливого пенсіонера, котрий, сам того не бажаючи, наперед визначив мені заняття, що стало моєю роботою на двадцять п’ять років. Як це називається: доля чи щасливий випадок? Я не знаю. Та й звідки мені знати? Мене навіть там не було, коли Гектор Цирульник пішов шукати свою сілвертонівську гітару. Колись давно я міг би сказати, що ми обираємо стежки наосліп: сталося те, потім се, потім п’яте і десяте. Та тепер я знаю краще.
Існують сили.
1963-го, до того як «Бітлз» здійснили прорив на сцені, Америку охопила нетривала, проте сильна лихоманка – захоплення народною, чи то пак фолк-музикою. Телепередача, яка з’явилася в слушну годину, щоб нажитися на тому шаленстві, називалася «Як його там». У ній виступали білошкірі інтерпретатори чорношкірого досвіду, такі як «Тріо Чеда Мітчела» та «Нові менестрелі Крайсті». (Причому білих комуняк, таких як Піт Сіґер і Джоан Баез, на виступи не запрошували.) Мій брат Конні був найліпшим друзякою Ронні, старшого брата Біллі Пекета, тож вони дивилися «Як його», як вони її називали, суботніми вечорами вдома у Пекетів.
У той час із Пекетами жив дід Ронні й Біллі. Він був знаний під прізвиськом Гектор Цирульник, бо то була його професія, якою він заробляв майже п’ятдесят років, хоча уявити його в цій ролі й було важко – перукарі, як і бармени, мають вирізнятися приємною балакучістю, а Гектор Цирульник украй рідко щось казав. Він просто сидів у вітальні, перекидав повні ковпачки бурбону собі в каву і курив «типарили» [38] . Їхнім запахом просмердівся весь будинок. Коли Гектор таки розтуляв рота, його слова були густо пересипані лайкою.
38
Сорт сигар, коротких, тонких і з м’яким смаком.
Проте «Як його там» він любив і завжди дивився разом із Коном і Ронні. Одного вечора, після того як один білий хлопець заспівав щось про те, що його крихітка покинула його і йому так сумно, Гектор Цирульник презирливо пирхнув і сказав:
– Чорт, хлопці, це ніякий не блюз.
– Діду, ви про що? – спитав Ронні.
– Блюз – це зла музика. А той хлопець наче тільки-но надзюрив у штанці й боїться, шо мамка насварить.
Почувши це, хлопці дружно розсміялися – частково від задоволення, частково від подиву, що в Гекторі помер музичний критик.