Відважні
Шрифт:
Миколка підвівся і глянув на вулицю. Потім швидко насунув шапку і, забувши зачинити двері, вибіг у двір. З усіх квартир висипали до воріт люди, вони дивилися на колону військовополонених, які повільно йшли під конвоєм есесівців.
Полонених було чоловік двісті. Серед них багато поранених. Вони йшли, підтримуючи один одного. Жінки кидали їм окрайці хліба, але есесівці не дозволяли його піднімати, топтали хліб своїми важкими чобітьми.
— Миколко! — скрикнула сусідка Ганна Миколаївна, стара сива жінка, колишня вчителька (коли Миколиній матері було стільки років, скільки йому зараз, вона вчила її географії). — Де це ти пропадав до пізньої ночі? Я п'ять разів до тебе приходила. Ходімо, я тебе нагодую…
Але Миколка її не слухав, йому здалося, що серед полонених він побачив чимось дуже знайому людину. Ось той високий, що кульгає на праву ногу. Голову він держить трохи набік. Миколка кинувся вперед, перегнав колону, вдивляючись у сірі від утоми обличчя полонених.
І раптом він побачив високого пораненого. Батько!.. Це був батько. Схуд, змарнів. Халява чобота на правій нозі розірвана зверху донизу, обмотана якимись брудними ганчірками нога здавалася безформною.
Кожен крок, очевидно, завдавав батькові нестерпного болю. Він жмурив очі і весь час кусав губи.
— Тату!.. — гукнув Миколка.
Батько обернувся і на мить зупинився.
— Миколечку! — крикнув він. — Де мама?..
Есесівець сердито закричав і штовхнув батька в спину. Той знову зашкутильгав, весь час оглядаючись на сина, який не відставав од колони. Миколці хотілося кинутися до батька, притулитися до його грудей, заридати.
— Де мама? — знову запитав батько, скориставшись тим, що конвойний пішов уперед.
Миколка мовчав. Він боявся сказати батькові правду. Він навіть навмисне спіткнувся і впав, щоб трохи відстати і подумати. Досі хлопчик ніколи не задумувався над тим, що можна казати, а чого не можна. Мати навіть називала його «балакухою». А тут він відчув, що не повинен говорити батькові правду: батько й так дуже нещасний.
Колона проминула декілька вулиць. Есесівець знову опинився поблизу, і Миколка тепер навіть радів з цього: можна не відповідати. А батько весь час оглядався на нього, усміхався запаленими губами і, здавалося, став менше кульгати.
Концтабір «Ост-24» містився на околиці. Колючим дротом там було огороджено кілька кварталів. Полонених звичайно водили туди боковими вулицями.
Але зараз їх вирішили провести по базарній площі — нехай подивляться на шибеницю і знають, що їх чекає, якщо наважаться тікати або виступати проти гітлерівців.
Коли колона повернула у провулок, що вів до базару, Миколка з відчаю заплакав. Так він і йшов поруч з колоною, плачучи і швидко витираючи сльози, щоб їх не помітив батько.
Але батько їх побачив і відчув недобре.
Кожного разу, як тільки щось одвертало увагу есесівця, він робив знак Миколці підійти ближче. І Миколка підходив, але не встигав нічого сказати: заважав конвойний.
— Де мати?! — втретє запитав батько.
В цей час колона вийшла з провулка на безлюдну базарну площу. Всі ларки були наглухо забиті. Ліворуч, у дальньому кутку, біля критих навісів стояла невелика купка людей: там міняли одяг на шматок мила або пляшку згірклої олії.
Шибеницю не можна було не помітити… Вона стояла на самій дорозі… І батько побачив… Він зупинився, змахнув руками, відсахнувся і повалився на землю.
Колона полонених зупинилась. Миколка кинувся в юрбу, розштовхав бійців і нагнувся над непритомним батьком:
— Тату!..
— Підніміть його швидше! — тривожно гукнув хтось. — А то конвойний пристрелить!
Ззаду почулися швидкі кроки і голосна лайка есесівців.
— Відійди, відійди, хлопчику, — сказав той же голос. — Ех, навіщо так вразив батька?
Кілька рук підняли пораненого і швидко поставили на ноги.
— Ну, отямся… отямся!.. Ходімо!..
Батько повільно приходив до пам'яті. З рота в нього струмувала кров. Двоє полонених взяли його під руки, і колона рушила далі.
Миколка біг за колоною до самого концтабору. Ворота за полоненими зачинилися. І хлопчик повільно побрів назад.
Розділ третій
ПОГОНЯ
На вулиці хтось окликнув Миколку. Він обернувся. Ззаду стояв дядько Микита.
—Іди за мною, — сказав він, тривожно оглядаючись на всі боки. — Мати тобі, мабуть, про мене казала?
— Казала…
— Ну от, то ти йди… Але у ворота не заходь, а піди задвірками і перелізь біля сарая через паркан. Не треба, щоб тебе зі мною бачили… Зрозумів?
— Зрозумів.
Микита злегка поплескав Миколку по плечу і пішов через площу до Ярославської вулиці. Він жив у невеликому будиночку за високим парканом. Там, де кінчалася ця вулиця, починалась околиця.
До війни дядько Микита завідував міською лазнею. Робота в нього була непомітна, але, як він сам любив казати, «гаряча». Нікого не здивувало, що він залишився в місті, коли прийшли гітлерівці. Він, як і досі, топив лазню, тепер вже для німецьких солдатів, і комендант Курт Мейєр вважав його людиною корисною.
Та коли Микиту Кузьмича Борзова призначили заступником бургомістра, з'ясувалося, що в цій зовні кволій людині живе справжній диявол. Ніхто краще за нього не міг організувати облаву, коли треба було відправляти в Німеччину чергову партію людей. Він мобілізував інженерів і примусив їх відбудувати зруйновану електростанцію; ну, а що стосується лазні, то вона працювала безперебійно.
Жителі міста зненавиділи Микиту Кузьмича. Якщо раніше його звали на ім'я та по батькові, то тепер до нього міцно прилипла зневажлива кличка «банщик». Микита Кузьмич знав про це, але тільки зло посміхався. «Нічого, — казав він, — «банщик» себе ще покаже. У мене тут дехто матиме таку баню, що кров'ю умиється»…