Відважні
Шрифт:
Миколка підвів злі очі:
— А що розуміти?
— А от що. Тебе до мене мати послала?..
— Мати, — тихо відповів Миколка.
— На смерть ішла, а до мене послала! Виходить, добра тобі хотіла! Кажи, чого мовчиш?..
— Не знала вона, яка ви зла людина, дядьку Микито.
Микита Кузьмич схопився на ноги і ударив кулаком об стіл так, що забряжчали тарілки.
— Малий ти ще, малий, шмаркач, щоб дорослих судити! Не знаєш життя. І як воно дається, якою кров'ю обходиться!.. — Борзов схопився рукою за серце, важко ступаючи, вийшов у сусідню кімнату, де стояло ліжко, і майже повалився на нього.
— Дай води, — сказав він.
Видно, йому було дуже погано. Він лежав на ліжку такий маленький, старенький і беззахисний, що у Миколки мимоволі защеміло серце.
Він швидко приніс із сіней кухоль холодної води, дістав з буфета, куди показав дядько Микита, якісь порошки. Прийнявши ліки, Микита Кузьмич кілька хвилин лежав мовчки, з заплющеними очима. Миколка сидів біля нього на краю ліжка і пильно дивився в дядькове бліде, зморщене обличчя. Він думав про те, що йому далі робити. У табір до батька його ніхто не пустить. Туди навіть іти небезпечно: гітлерівці можуть дізнатися, що в цього полоненого на площі повішено дружину. Адже тоді вони уб'ють і батька. Розповісти про це дядькові Микиті? Але чи можна йому довіритися? Чи допоможе він батькові?..
Хвилин через десять Микита Кузьмич розплющив очі і мутним поглядом подивився на Миколку.
— Відпустило! — з полегшенням зітхнув він. — А то мало богові душу не віддав… Добре, що ти був поблизу.
Борзов ще трохи полежав, а потім сів на ліжку і почав застібати на грудях сорочку.
— Куди ви, дядьку Микито?
— А нікуди, вдома побуду. Лежати ж довго не можна: серце зупиняється. Ну добре, іди поїж.
Миколка покірно підійшов до стола і одрізав шматок м'яса.
— Більше їж, — сказав дядько Микита, підсівши до стола з іншого боку, — намазуй хліб маслом…
Миколка їв швидко, а дядько Микита мовчки дивився на нього. Раптом він помітив, що в Миколчиних очах з'явилася якась допитлива думка. Хлопчик пильно глянув дядькові в обличчя, а потім одвів погляд і потупився.
— Дядьку, а навіщо ви того чоловіка поліцаям видали?.. — раптом запитав він тихо.
Микита Кузьмич спалахнув.
— Слухай! — крикнув він, втрачаючи самовладання. — Ти що — мені допит учиняєш? Скажи краще, як він до мене у двір потрапив.
— Я його заховав.
— Ти?! Та коли б дізналося гестапо, то за це і мене, і тебе розстріляли б!..
— А ніхто про це й не дізнався б.
Микита Кузьмич тільки розвів руками.
— Ну що з тобою, дурнем, говорити! Велике щастя, що я його в сараї знайшов… Прийшли б увечері з обшуком, як би я виправдався? Сказали б: навмисне переховував.
— А його можна було б випустити.
— «Випустити!» — передражнив Микита Кузьмич. — Це легко сказати, але важко зробити.
Миколка відсунув тарілку.
— Чого ти? — стривожився Микита Кузьмич.
— Погана ви людина, дядьку Микито. Краще я від вас піду.
— Підеш?
Миколка уперто нахилив голову:
— Я краще в табір піду, з батьком житиму.
— В табір? — здивувався Микита Кузьмич. — В який табір?
— Ну, в той, що на околиці міста, за дротом!..
У Микити Кузьмича на переніссі зійшлися глибокі зморшки. Він зосереджено дивився в обличчя хлопчика, намагаючись збагнути, про що він говорить.
— Батько? Хіба він там?
Миколка осікся. Ні, він не скаже дядькові більше ні слова.
— Чому ти сказав про батька? Ти що, бачив його?
Миколка знову зіщулився у своєму кутку. Як це він проговорився! Тепер загине й батько. Ні, ні, дядько більше нічого не дізнається від нього.
— Ти бачив його в колоні полонених? — впритул наблизився до Миколки Микита Кузьмич. — Кажи! Бачив?..
Миколка намагався витримати його напружений погляд.
— Ні, не бачив… Це я так просто сказав. Вигадав…
Микита Кузьмич недовірливо похитав головою.
— Такі речі просто так не кажуть. Особливо зараз, коли ти втратив матір… — Він знову сів і запалив цигарку. — Ось що, племінничку, — сказав він, подумавши. — Я забороняю тобі виходити навіть за ворота. А прийде час, я сам скажу тобі, куди йти і що робити… Сподіваюся, ми домовились?
— А я втечу, — тихо, з ненавистю відповів Миколка.
— Ну гаразд, коли так!
Замок двічі клацнув.
Миколка кинувся до вікна. В раму були вставлені товсті залізні прути. Таких за день пилкою не перепиляєш.
За кілька хвилин дядько Микита, одягнутий в пальто з піднятим коміром, вийшов з двору, не забувши спустити з цепу собаку.
Миколка залишився сам. Його пойняв розпач. Він щосили смикав двері, натискав на них усім тілом, намагаючись висадити, бив ногами. Але дубові двері могли витримати натиск і сильнішої людини. Вони тільки двигтіли і глухо гули під ударами. Ні, з кімнати виходу не було. Миколка навіть заглянув у піч, але комин був надто вузький. Він лише вимастив собі сажею ніс і щоки.
Куди ж пішов банщик? Він, напевне, подався в гестапо, щоб повідомити про батька. «Що я наробив, що я наробив! — шепотів Миколка. — Як допомогти батькові? Як його врятувати?..»
Нехай тільки повернеться дядько Микита! Він уб'є його, уб'є оцим ножем, що лежить на столі. І Миколка схопив великий кухонний ніж. Так, він його вб'є…
Швидко смеркало. За вікном хрипко гавкав собака. Осінні дерева повільно хитали своїм почорнілим гіллям. В сусідній кімнаті лунко цокав стінний годинник…