Відважні
Шрифт:
Дядько Микита сердито глянув на Миколку:
— Цей хлопчисько надто багато знає! І в нього дуже погано причеплений язик. Коротше кажучи, він піде зі мною. Він арештований!..
Якушкін розвів руками і відступив.
— Бог вас покарає, Микито Кузьмичу! Губите людей ні за що!.. Іди до мене, Миколко, я тебе поцілую, мій хлопчику. В мене немає сил захистити тебе, але я клопотатиму, щоб тебе відпустили.
Микита Кузьмич відчинив двері навстіж.
— Іди вперед! — глухо сказав він Миколці. — Та не подумай тікати. Коли я на службі, у мене немає родичів.
Якушкін провів Миколку до воріт. Тут Миколка з ним попрощався. Рудий поліцай вже чекав його посеред дороги і на знак Борзова підштовхнув хлопця стволом автомата.
— Іди, іди! Швидше!
Миколка пішов попереду поліцая, дядько Микита порівнявся з ним.
— Чорти б тебе забрали, наробив ти мені клопоту! — півголосом лаявся він. — Чого тікав? Тепер доведеться тобі сидіти в підвалі. Про одне прошу: мовчи. Навіть у підвалі мовчи…
Поліцай ішов надто близько. Дядько Микита замовк і лише час від часу багатозначно поглядав на хлопця.
Скоро Миколку штовхнули у підвал борошняного складу — тут поліцаї влаштували щось на зразок пересильної тюрми. Сюди приводили затриманих і вирішували, що з ними робити далі — передавати в гестапо чи вести справу тут. У підвалі ще пахло борошном і мишами. Тьмяне світло пробивалося з вулиці через мутне віконце під самою стелею. Вікно було настільки вузьке, що ґрат не ставили: доросла людина крізь нього не пролізе. У вікні виднілися латка неба і ноги вартового в грубих шкіряних черевиках.
Ліворуч біля стіни стояли збиті з товстих дощок, почорнілі від давності широкі нари. На них сиділи двоє дідів у порваних ватниках і худенька дівчинка в косинці і потертому пальті. У дальньому кутку лежав чоловік, укритий брудною шинелею.
За спиною лунко стукнули двері й заскрипів засув. Миколка повільно підійшов до нар і присів скраю.
Діди здивовано глянули на нього.
— Ну от, за дітей вже взялися!.. — сказав один з них; обличчя його було попсоване слідами віспи.
Дівчинка перестала плакати і з подивом глянула на Миколку. Те, що поруч опинився худенький хлопчик, такий же нещасний, як і вона, трохи заспокоїло її. Дівчинці було років п'ятнадцять; дві тонкі світлі кіски виглядали з-під косинки.
— Сідай сюди! — сказала дівчинка і посунулася ближче до стіни, поступаючись місцем. — Як тебе звати?..
— Миколка! А тебе?
— Майя!
— Я тебе на вулиці бачив.
— І я тебе бачила.
— Ти на Костромській живеш?
— На Костромській.
— Твій батько в депо працював?
— В депо.
— І мій у депо… Машиністом…
— А мій слюсарем. Як твоє прізвище?
— Охотников!
— А моє — Шубіна. Про твого батька тато часто розповідав… Він вусатий такий, сердитий. Завжди із слюсарями сварився.
Але Миколка не хотів говорити про батька. Він запитав:
— Тебе за що забрали?
— Хотіли відправити в Німеччину, а я заховалася.
— А тобі скільки років?
— Чотирнадцять… Але в комендатурі сказали, що я брешу і що мені шістнадцять…
— А мені вже п'ятнадцять, — збрехав Миколка; йому не хотілося бути молодшим за цю дівчинку.
— Тебе за що? — поцікавилась вона.
Миколка насупився.
— В мене матір убили, — сказав він, — а я від дядьки Микити втік. отім він мене спіймав — і сюди.
— Це який дядько Микита? Той, що у бургомістра служить?..
— Той самий, — підтвердив Миколка. — Хотів під замком держати, а я втік… І знову втечу.
Майя зітхнула.
— Звідси не втечеш! І вона очима показала на чорні підковані черевики, що топталися у світлому квадраті віконця.
— А я втечу! — уперто твердив Миколка.
Чоловік, що лежав у кутку, стягнув з голови шинель і підвівся, спершись на лікоть.
— Щось наче голос знайомий, — сказав він, і Миколка одразу впізнав у ньому того самого полоненого, якого намагався врятувати у дворі дядька Микити. — А, і ти тут? От не сподівався! Як же тебе схопили?
— Схопили от, — похмуро відповів Миколка.
Чоловік похитав головою.
— Не сподівався я тебе тут побачити… — Він сповз на край нар і простягнув Миколці руку. — Ну, малий, давай познайомимося. Зви мене Михайлом… Чи не за мене, часом, тебе сюди посадили?..
— Ні, — сказав Миколка. — Мене дядько зрадив.
— А що вони з тобою хочуть зробити?
— Не знаю.
Михайло посміхнувся:
— Не журись! Головне — держатися. А там видно буде…
Хтось із старих зітхнув:
— Колись у цей підвал я купцю Дорофєєву борошно привозив. От не знав, що чекатиму тут своєї останньої години!..
Розділ сьомий
СКЛАДНИЙ ВУЗОЛ
Бургомістр Блінов з'явився незабаром після окупації міста гітлерівцями. Ким він був до того, коли комендант міста Курт Мейєр ввів його у міську управу, для всіх залишалося таємницею. Сам Блінов говорив, що він багато років учителював у Білгороді, але одного разу, коли його запитали, як називається центральна вулиця цього міста, він у відповідь промимрив щось невиразне.
З перших же днів бургомістр дав зрозуміти населенню, що він не прихильник суворих репресій. Облав на базарі і в місті стало значно менше. Щедріше почали видавати перепустки для переїзду в інші міста. А коли почався набір молоді для відправки в Німеччину, він дав медикам розпорядження: по змозі звільняти всіх, у кого слабке здоров'я.
Незабаром по всьому місту пішла чутка, що бургомістр зв'язаний з підпіллям. Але після того, як на базарній площі повісили трьох партизанів, а потім і Катерину Охотникову, ці чутки розвіялися.