В країні дрімучих трав
Шрифт:
Що за комахи виліплювали посудини, в яких зберігалися різні харчі? Що за комахи працювали над виготовленням вати для подушок і ковдр? Що за гусінь пряла шовкові штори, покривала, мотузки, канати різної довжини? Що за комахи надали для обладнання печер під житло воски, лаки, різні запашні речовини? Хто забирав у мешканців трав їхні вироби (яку винахідливість тут виявлено!), хто зібрав усі ці предмети під це склепіння, розмістив, розклав їх у печерах?
Переходячи з одного приміщення до іншого, я без кінця-краю ставив собі різні запитання. Та як же я здивувався, коли побачив маленький стосик аркушиків, списаних рукою
При ясному сонячному світлі дня дивлюсь на ці аркуші і очам не вірю… Придивляюсь — пізнаю гострий, з легкою в’яззю почерк.
Знову той самий почерк! Я бачив цей почерк на аркушиках під мікроскопом в інституті, на паперах в лабораторії Думчева, на обгорілій записці у Булай і на клаптику паперу, в який було загорнуто порошок.
Та сама рука!
Не вірю собі. Гортаю аркуші. Читаю вголос. Не дуже голосно, але так, щоб чути самого себе. На мить, покинувши читати, озираюсь. Мені здається, ніби гучний гомін трав поступово вщухає, неначе все, що тут живе, прислухається до мого голосу.
Частина четверта
ІСТОРІЯ ОСТАННЬОЇ ПОДОРОЖІ ДУМЧЕВА, НАПИСАНА НИМ САМИМ
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ ДО ЩОДЕННИКА
Волею випадку я, Сергій Думчев, опинився в Країні Дрімучих Трав. Прожив тут багато-багато років. А коли знайшов папір і просочив його рідиною потрібного складу, тобто зробив його придатним для писання, коли додумався, як виготовити з чорнильних горішків чорнило, — почав вести щоденник, записувати всі відкриття і досліди, що їх я зробив у цій країні. Кожний аркуш я позначив порядковим номером. Останній аркуш мав номер 2876.
Настав день, година — і я вирушив у подорож, щоб передати щоденник відкриттів людям. Як це здійснити, я ще не знав, але поклав собі дістатися тих місць, де найчастіше бувають люди, де колись, давним-давно, була альтанка.
Подорож була тяжка, майже фатальна. Трапилося так, що буря й ураган розвіяли аркуші щоденника. Можливо, який-небудь аркуш і долетів до людей? Проте, читаючи його, вони нічого не зрозуміють, будуть сміятися. Нехай! А мені залишається: відновити щоденник з самісінького початку і знайти надійний спосіб, щоб люди змогли його прочитати. Але перш ніж почати відновлювати щоденник, я замість передмови до нього опишу історію моєї останньої подорожі.
Пам’ятаю, було це над захід сонця. Дописував я тоді черговий аркуш щоденника. Подивився на призахідне сонце й подумав: уже тисячі й тисячі заходів сонця бачив я в Країні Дрімучих Трав. І завжди в цей час переставав писати.
Щоденник мій уже переповнений відкриттями й міркуваннями, думками й спостереженнями, які я зробив у Країні Дрімучих Трав. Час, давно вже час передати його людям. Але як це здійснити? Попереду — ліси, пустеля і Велика Повільна річка. Як мені з важкенним щоденником подолати їх?
Це питання поставало переді
Тієї ночі, лежачи в спальному шовковому мішку (кокон гусениці), я весь час до чогось прислухався, чогось чекав, неначе хтось іздалеку міг підказати відповідь на питання, яке мучило мене. Та навколо все було тихо. Лише чути, як колотиться, колотиться серце — маленьке серце маленької людини.
Почало сходити сонце. Десь далеко звідси воно освітило зараз і моє місто. До нього не дістатись. Найкраще йти до альтанки, що стоїть по лівий бік дороги до моря. Люди, гуляючи за містом чи йдучи до моря, заходять в альтанку. Мабуть, вона збереглася й досі. Пам’ятаю, там, поряд з альтанкою, протікав маленький струмок. Тепер цей струмок перетворився для мене на Велику Повільну річку. Як я подолаю її, не знаю. Але вирушати в дорогу треба.
Колись я спробував доплисти на плоту по річці, яка тече біля моєї оселі, до Великої Повільної ріки. Не вдалося.
Води маленької річки губляться десь на півдні в пісках. Щоправда, навесні і після рясних дощів ця річка вливається у Велику Повільну ріку. Та вирушати в плавання в такий час безглуздо. Стоїть скажена погода. Віють вітри.
Хоч ця річка тече недалеко від моєї оселі, я чомусь довго не знав, як її назвати. Але ось одного разу вночі напровесні я прокинувся і прислухався до гомону річки. Мені здалося що вона не вгамовується і дорікає за те, що колись, дуже давно, я зовсім не помічав її ступав по ній, ледве замочивши підошви чобіт. І тієї ж ночі я назвав її: “річка Запізні лих Докорів”.
Отже, на північний схід до Великої Повільної ріки можна дістатися тільки лісом і пустелею.
Про всяк випадок я склав аркуші в щільний стос, перев’язав мотузками. Із бджолиних гнізд дістав віск, розтопив його на сонці. Обмастив воском стос. Тепер аркуші не промокнуть ні від роси, ні від дощу.
У мішок з добротної водонепроникної тканини поклав щоденник і обмотав його міцними мотузками. Певна річ, колись я назвав би ці мотузки ниточками гусениці, а мішок — коконом.
Але як же нести цей мішок із щоденником? Де той верблюд, що понесе мішок з вантажем?
Скільки треба терпіння, таланту, винахідливості, щоб видресирувати тварину! Історія, зберігши подробиці походу Ганнібала на Рим, забула ім’я чудового дресирувальника, який навчив слонів виконувати різноманітну службу у Ганнібаловому війську.
А чи назве хтось ім’я дресирувальника, що примусив левів покірно везти колісницю, на якій Марк Антоній тріумфально в’їхав у Стародавній Рим?
Терпіння, спостережливість і уява — ось обов’язкові риси характеру дресирувальника. Але потрібний ще й час, тривалий строк, щоб приручити тварину, зробити її слухняною. Я знав старого дивака, який навчив свого чорного кота підбирати кожну впущену додолу монету й приносити на стіл. Знав і натураліста, який влаштував у себе на столі мурашник під скляним ковпаком. В ту ж саму годину, щодня, на тому ж самому краю столу, він годував одну мічену мурашку медом.