В небі — Земля!
Шрифт:
Ні, це не просте завдання — дослідження галактик. І якщо їй, Жаннеті, вдасться ступити у цьому напрямі вперед хоч на крок, — вона вважатиме, що жила немарно.
Ось вона спостерігає ці дві галактики, і уява малює їй живу картину: пливуть світи один крізь другий — нестримно, велично, з музикою свого радіовипромінювання. Їй хочеться, щоб було саме так. А голос розуму скептично питає: а чи потрібно бажане видавати за дійсне?
Мілько вивів її із задуми:
— Як ідуть спостереження,
— Тут таке, Михайле… Природа показує такі несподіванки…
— Так це ж добре! Чим більше вона ставитиме нам запитань, тим краще.
— Вірно. Та я не про це.
— Природа хоч і примхлива, — жартував Михайло, — але добре серце має.
— Мабуть, вам скучно на самоті.
— А ви хіба не на самоті?
— Ні, я віч-на-віч із Всесвітом.
Жаннета замовкла, спохватившись, що говорить красивості. Потім спитала:
— Як там наші?
— Чомусь не виходять на зв’язок, — вже без ентузіазму сказав Мілько.
Раптом зазвучали сигнали супутника:
— Пі-і, пі-і…
Мілько кинувся в ефір:
— Тихо Браге! Тихо Браге! Я — «Комета»… І зараз мовчать.
Кілька разів гукав Михайло, щоб скористатися проходженням супутника. Ніхто не відповідав. Нарешті — голос!
— Я Отто Дік. Плугар і Загорський провадять дослідження в западині…
МІЛЬКО. Але вони довго не виходять на зв’язок!
ДІК. Не знаю. Я з Роботом був далеко. Повернувся — їх нема. Сліди ведуть в ущелину. Кисневих балонів обмаль.
МІЛЬКО. Негайно прилітайте.
ДІК. Я не вмію керувати апаратом.
МІЛЬКО. Пошліть Робота. Негайно.
ДІК. А хіба…
Стихли сигнали супутника, обірвалася розмова.
МІЛЬКО. Жаннето, полетите туди?
ЖАННЕТА. Полечу.
МІЛЬКО. Тоді готуйтесь.
Жаннета подивилася на всіяне зорями небо, зітхнула і поспішила до ракети.
СЛІДИ НА ПОРОСІ
Стривожений сидів професор Плугар біля колони підземного храму. Десь у глибині «магічної чаші», як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак у ньому жевріла тривога. «Що сталося з Миколою? Де він затримався?» — пекли думки. З’являлися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж, все могло трапитись. Юнак міг упасти і пошкодити кисневий балон… Або рація. Теж могла розбитися…
Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж поведуть його туди, де, можливо, зараз лежить Загорський!
Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині — і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, тільки вдвох, — а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали
У тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором, йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, повернувся до тунельного отвору. Присвітивши ліхтарем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. «Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макарович, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить, він десь тут!» Так, сумніву не було: Загорський тут. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки вели, як і треба, — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…
Професор незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була широка підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Чіткі сліди Загорського вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Тепер професор уже не мав сумніву, що знайде юнака. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може, навіть страху, ні на хвилину не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки подумати — забратися у темні надра Місяця! Ні, така подорож не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!
У цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.
«А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано промайнула думка. — Що тоді?» Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому стало моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав од себе чорні думки. «Ну, що за дурниці! — підбадьорював себе. — Десь же тут Загорський». І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.
Та ось сліди у поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні, і обернувся лише тоді, коли помітив світло професорового ліхтаря.
— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… Це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться…