В небі — Земля!
Шрифт:
— Щодо цього, то можна припустити, що світлі смуги — сліди порівняно недавніх вивержень, які сталися, звичайно, ще тоді, коли на Землі не було не тільки телескопів, а навіть і людей. Може, саме завдяки розігріванню кори розплавленою магмою Місяць на той час уже втратив атмосферу…
— А мені здається, — вставив Микола, — що атмосфера трималася довше. Виникло, розвинулось і, зрештою, загинуло життя…
Професор, не бажаючи сперечатись, вів далі:
— Повітряна оболонка, звичайно, загальмувала б рух вивержених газів, атмосферні
— Ви гадаєте, що атмосферу Місяць втратив тому, що розігрілася кора?
— Не інакше. Розрахунки показують, що Місяць може втримати газову оболонку. Тільки висока температура призвела до її втрати.
— Значить, у майбутньому можна буде оживити цю мертву планету?
— Об’єднаному людству все під силу, — переконано сказав Іван Макарович. — І, може, оживлення Місяця буде першим етапом завоювання космічного простору.
ЗЕМЛЯ — МІШЕНЬ
Стоїть красуня «Комета» — наче сонячний стовп, наче символ людського розуму серед мертвої, ворожої природи. Вона вся — поривання в небо, туди, де голубою кулею сяє Земля.
З вихідного люка спускаються двоє — Отто Дік і Жаннета Барб’є. Він, досить незграбний у своєму комбінезоні, здається супроти неї ведмедем.
Вони прямують до найближчих гір. Дік ступає широко, перевалюючись з боку на бік, Жаннета дріботить і відстає. Час від часу він оглядається, чекає її, а потім знову поспішає своїми саженними кроками.
До гір, що велетенськими шпилями оточили плато, на якому стояла ракета, було, може, зо два кілометри. Рівнина всіяна дрібним камінням і присипана шаром пороху. Дік збивав куряву, і там, де він ішов, здіймалася сіра завіса пилюки та так і стояла, не клубочачись, а поволі опускаючись. Жаннета намагалася не збивати куряви.
Сонце щедро сипало своїм білим промінням, сліпило очі мандрівникам.
Та ось гори розступилися — їх прорізувала ущелина шириною, може, метрів 50–60. Вона дуже нагадувала Жаннеті канал із стрімкими берегами.
— Куди ми йдемо? — спитала Жаннета.
Дік оглянувся: в прорізі ущелини біліє «Комета», зовсім низько, наче вона вгрузла у плато, але ще видніється. Він замахав руками і звернув убік, обходячи гору. Жаннета здогадалася: він хоче, щоб їхніх радіохвиль не змогла прийняти рація «Комети». Дивак, хто там захоче підслухувати їхню розмову?
Скелі обступили їх кругом. Дік стояв, звісивши довгі руки, і деякий час мовчки дивився на Жаннету. А коли заговорив, дівчина здивувалася, вловивши в його твердому голосі хвилювання.
— Ви знаєте, Жаннето, як я до вас ставлюсь…
— А я хіба погано?
— Я хотів поговорити з вами ще там, на Землі… Розумієте, найбільше
Це починало веселити дівчину. Сказала іронічно:
— Обстановка якраз для освідчення. Навіть романтично!
— Не те, не те, Жаннето. — Дік спохмурнів. Крізь прозорий шолом дівчина побачила, як зсунулися над переніссям його кошлаті брови, як пересмикнулося його обличчя. — Є почуття вищі за кохання!
— Про що ви? — з подивом і щирою цікавістю швидко спитала Жаннета.
Дік рвучко підніс руку і вказав на сяючий диск Землі, наче хотів довбонути його скарлюченим пальцем:
— Бачите? Ось що не дає мені спокою.
— Ви говорите загадками.
— Ну, гаразд. — Дік поклав їй руки на плечі. — Ви людина серйозна, і я буду з вами відвертий. Розумієте, мені потрібен помічник. Я знайшов запас такого радіоактивного елементу… Я його назвав селенітом. Ось він, любенький, тут, у свинцевих мішечках. — Дік поклав руку на свою сумку.
Жаннету охопив страх:
— І ви збираєтесь…
— Так, я хочу зробити кілька експериментів.
— Але це заборонено!
— На Землі, а не тут.
— Справа не в букві закону.
— А що, коли це використають вони? — Дік до шепоту стишив свій голос. — Ви ж бачите: Земля — як на долоні!
Жаннета торкнулася рукою його грудей:
— Опам’ятайтеся, колего! Це — виклик усьому людству.
— Людство… — посмішка скривила Дікові губи. — Заради щастя обраних можна пожертвувати сірою масою… А втім, радіоактивні елементи вживаються у медицині. Здоров’я нашого любого людства! Хіба не варто для цього експериментувати? — якісь демонічні нотки пробилися в його голосі. — От ви досліджуєте далекі туманності…
— Так. Взаємопроникнення галактик…
— Мрійниця ви, Жаннето, і за це я вас люблю. Але дозвольте спитати: чому ви тягнетесь до галактик? Кому потрібне ваше взаємопроникнення?
Він сказав це так, що заперечувати було марно. Жаннета розгублено пробубоніла:
— Ну, знаєте, властивість людської душі…
— Не ображайтеся, Жаннето, за свої улюблені галактики. Земля, Земля потребує нашого втручання!
— Я вас не розумію.
— Я й сам себе інколи не розумію… Але подумайте про цей елемент — селеніт. Сила в ньому дрімає, ох і сила!
— Але ж ядро — заборонена зона…
— Уявіть собі, що знайшлася людина, здатна піти на все, здатна зламати усякі заборони в ім’я здійснення своєї великої ідеї…
— Навіщо ці припущення?
Дік знову підніс руку, дзьобаючи пальцем простір.
— Земля — мішень. Всі її життєві центри видно як на долоні. Звідси легше запускати балістичні ракети… Це таки справді пістолет біля скроні людства!
— Ваша уява…
— Люба моя! — спохватився Дік. — Що з вами? У ваших прекрасних очах переляк? Заспокойтеся. Це ж тільки жарт, гра фантазії. А коли говорити серйозно про інтереси науки, то вони вимагають цих експериментів.